Это еще смотря с какой стороны подойти к вопросу. Я считаю, что наша милостыня не будет являться поощрением человеку который действительно в этом сильно нуждаеться. Так как много пожилых дедушек и бабушек просто остаются забытыми и никому не нужними. Это же самое можно сказать про людей которые стали калеками в последствии каких-то жизненых испытаний. Кто им как ни проходящий мимо человек, с открытым сердцем? Что было бы с ними, отвергнутыми и навеки забытыми? Что они не заслуживают на счастье, раз судьба решила сыграть с ними злую шутку? Подумайте над этим. И запомнте, что мимо проходят люди те, у которых искалечено сердце и душа.
василь острозький був молодшим сином князя костянтина острозького (старший — ілля) від другого шлюбу з князівною олександрою семенівною слуцькою. походив з роду острозьких — найбагатшого і найвпливовішого князівського роду тодішніх білорусі та україни xvi — початку xvii століття. серед його предків генеалогічна традиція кінця xvi — початку xvii століття називає руса і давньоруських князів — рюрика, володимира святославича, ярослава мудрого та данила галицького.
після смерті батька в 1530 році виховувався матір'ю в турові. молодим дістав гарну освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. після смерті в 1539 році старшого брата іллі вступив у багаторічну боротьбу за батьківську спадщину, що тривала аж до 1574 року.
з середини 1540-х років в офіційних документах василь острозький починає іменуватися батьковим ім'ям — костянтин. залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, отримав у володіння величезні маєтності на волині, київщині, поділлі та галичині, які давали щорічно прибуток понад 1 мільйон злотих. костянтин василь острозький володів також значними земельними маєтками в угорщині та чехії.
у 18 років (1543—1544) розпочав військову службу під керівництвом маршалка волинської землі князя федора санґушка. політичну кар'єру почав 1550 року, отримавши від великого князя литовського посаду старости володимирського і маршалка волинського. найкращий захисник від татарських нападів після смерті батька[3].
в 1559 році к. в. острозький став воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя україни. не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях київщини та брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить к. в. острозького «некоронованим королем русі»[4], що проводить відносно незалежну політику в руських землях. у 1560-х роках к. в. острозький виступав за рівноправне входження русі до складу державного утворення речі посполитої.
1569 року став сенатором. був фактичним провідником русі-україни під час люблінської унії 1569 року, підписав її[3].
1572 року згасла династія ягеллонів — к. в. острозький в 1573—1574 роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і османська імперія (цьому завадило те, що вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський — після смерті останнього рюриковича царя федора i івановича, в 1598 через спорідненість з московськими рюриковичами.
в 1574 році переніс князівську резиденцію з дубна до острога, де розпочалася перебудова острозького замку під керівництвом італійського архітектора п'єтро сперендіо.
у вересні 1574 року мав суперечку з юрієм язловецьким[5].
1579 року замок і місто чернігів намагались здобути частини війська короля стефана баторія під командуванням князів к. в. острозького та михайла вишневецького. взяти не змогли, тому підпалили[6].
15 (18) жовтня 1592 року отримав свідоцтво сейму щодо попередження ним урядників речі посполитої про упадок та руйнування укріплень києва, білої церкви, зокрема, що замки в містах знаходяться «у вкрай незадовільному стані»[7].
1594 року зять христофор перун радзивілл подав позов на нього від імені дружини та свого старшого сина через різні погляди на спадок, який задовільнив земський суд у слонімі. перед її розглядом в коронному трибуналі 24 серпня 1594 року уклав з тестем угоду, за якою радзивілли отримували, зокрема, глуськ, тернопіль, права на копись[8].
у латинській катедрі тарнува коштом князя к. в. острозького було встановлено наприкінці xvi ст. виготовлений скульптором паллавіні надгробок батьку янові-аморові (верхній ярус) та сину янові криштофові (нижній) тарновським[9].
На мой взгляд, данный тезис имеет место быть. И вот почему. Люди, сидящие на паперти, зачастую богаче тех, кто им подает. Это весьма прискорбно, так как наш народ, сам по себе нищий, но готов отдать последнее, успокаивая себя мыслью, что кому-то сейчас ещё хуже. Но есть и другие, которые действительно нуждаются в Подавая им, мы не думаем, что с этим человеком будет дальше. А будет вот что. Он, заработав сегодня, выйдет на паперть и завтра. И послезавтра. И через неделю. И от этого их станет больше.Поэтому, подавая, мы тем самым поощряем их. Я не думаю, что не нужно. Я хочу, лишь, сказать о том, что может быть иной. Зачастую этим людям просто не с кем поговорить. От этого они становятся озлобленными. Мы настолько погрязли в своих собственных проблемах, что не замечаем никого и ничего вокруг. Конечно, очень просто бросить медяк в кружку и считать себя людских душ. А, на самом деле, ничто не страшно так, как страшно одиночество. Наша должна заключаться в излечении души, а не желудка и кармана. Вспомните себя, вспомните окружающих себя людей, и , подумайте, насколько часто теперь мы видим на улице улыбку. Просто улыбку человека, который не одинок. Разруха в головах...
Что думаю, то и ответил...