Повне ім’я героя – Семен Захарович Мармеладов. Він довго служив титулярним радником. Але на час його знайомства з Раскольниковим, він був уже відставним чиновником, спився і деградованих. Мармеладов знаходить в Родіона тямущого слухача і довіряє йому свою історію.
Коли ще був він чиновником, а значить, мав певний достаток і повагу в суспільстві, пошкодував одну вдову і взяв за дружину. Молода дружина не любила Семена, але заради своїх трьох дітей погоджується на шлюб. Близько року жили вони добре, Мармеладов не пив і вів себе пристойно, а дружина «любила» його за це. Але її любов швидко зникла після того, як Семен потрапив під штатний скорочення на роботі. Без роботи і без підтримки дружини Мармеладов шукає заспокоєння в пияцтві. І так його це справа затягує, що вже не може впоратися зі своєю порочною звичкою. Навіть коли йому пощастило відновитися в чині, то протримався він тільки до першої зарплати. Принісши в сім’ю зароблені гроші, Мармеладов радує всіх. Але витримки не вистачає, і він краде гроші і йде в запій.
Семену Захаровичу вже за 50 років, але достатку він так і не нажив. Був це чоловік середнього зросту, щільний. Голову «прикрашала» величезна лисина. Обличчя набрякло від постійного пияцтва, і тільки в очах ще виднілася якась жвавість.
Мармеладов ходив в лахмітті, по багато днів не мився і не причісувався. І тим не менш, в його звичках і зовнішності ще вгадувалися чиновницькі звички. Було видно, що колись Мармеладов був поголений, як годиться чиновнику, а лахміття – залишки колись солідного фрака. Така художня деталь показує, що герой – не просто п’яниця, а опустився людина, який раніше був шанованим членом суспільства. А зараз він краде гроші у сім’ї, щоб заглушити совість у випивці.
В стаціонарному театрі було здійснено низку спроб втілити західноєвропейську драматургію: поставлено кілька творів польських авторів - Б. Горчин-ського, Ю. Словацького, Л. Риделя, ґ. Запольської, голландця Г. Гейєр-манса і австрійця А. Шніцлера. Широко була репрезентована російська драматургія (твори М. Гоголя, О. Ост-ровського, А. Чехова, Л. Андреева), ставилися також п'єси єврейських авторів. Така репертуарна політика була значним кроком уперед порівняно із можливостями театру корифеїв, де через цензурні заборони перекладна драматургія зовсім не ставилась.
