Очень тронуло меня это произвидение.Вызывает какую-то грусть,грусть от того,что главные герои так мечтали остаться одни,а когда остались по их же желанию,то поняли,что это не есть хорошо.Ведь они остались совсем одни,не с кем было игратьть,не с кем было говорить.Они звонили в разные города,но там никто не брал трубку.Вот так вот мечты збываются,но наверное нам нужно быть осторожнвми со своими желаниями,со своими словами,со своей мечтой.Ведь это может нам и навредить.Это произвидение учит нас думать,этот рассказ с глубоким смыслом.Да,хорошо порой остаться одному,в мире где больше никого нет,но в тот-же момент это не выход.Просто представте себя на необитаемом острове,сначало это забавно и хорошо,но потом,потом приходит разочарование и печаль.
європейській літературі та мистецтві, що припадає на кінець ХVІ –
середину ХVІІІ століть. Його характерними ознаками є декоративність,
вигадливість, контрастність. Для поезії бароко властива насамперед
багата і пишна метафоричність.
Уільям Шекспір і Педро Кальдерон де ла Барка писали свої драми в одну й
ту ж епоху, епоху європейського бароко. Хоч Шекспір писав свої п’єси
дещо раніше, можна сказати започаткував нову добу, то Кальдерон писав їх
в самий розквіт цієї епохи бароко.
Головні герої п’єс Шекспіра “Гамлет” і Кальдерона “Життя – це сон”
Гамлет і Сехисмундо з одного боку дуже схожі, але з іншого, зовсім різні
люди.
Як Гамлета, так і Сехисмундо знемагає почуття помсти. Та якщо Гамлет
бажав помститися за свого батька, то Сехисмундо хотів згубити свого
батька за своє зіпсоване життя.
Гамлет на відміну від Сехисмундо не був іграшкою сліпої долі чи
грандіозних зовнішній сил, як це характерно для драматургії бароко.
Тоді, як Сехисмундо щомиті долав у собі звіра, Гамлет був носієм
гуманістичної самосвідомості, вступав у конфлікт з антагоністами, які
становили невблаганну реальність “часу, що звихнувся”. Можна сказати, що
Гамлет – це герой-гуманіст, герой-інтелектуал, який не морже звести
свого завдання до акту особистої помсти. Гамлет клянеться стерти “всю
мудрість книжну”, та стерти її він не може, і тому залишається
інтелігентом гуманістом.
Після великої несправедливості, коли Сехисмундо відправили назад у
вежу, він був зовсім самотнім, оточений ворожим світом, біля нього не
було нікого на відміну від Гамлета, який не міг нікому довіряти, окрім
свого вірного друга Горація. Гамлет так і не зміг пробачити Клавдію
(своєму дядьку) вбивства батька в результаті чого і загинув і Гамлет, і
Клавдій від отрути. Сехисмундо ж прощає батька і повертає йому трон,
звертається до нього, як підданий до монарха. Це сприймається як
дивовижна метаморфоза “звіра”, сутність людини, що пов’язує її з
безкінечністю, з Богом. Спізнавши те, що життя – це сон, Сехисмундо
спізнав і глибинні істини й дійсні цінності буття. В заключному монолозі
він пояснює тим, хто дивується його переродженню: “Мій наставний – сон,
// І дуже боюся я, // Що, прокинувшись, чи не опинюся // Знову в темниці
глухій? // І хоч марна була тривога, // Достатньо сну, щоб знати, // Що
щастя і весь світ минають // Як швидкоплинний сон // За одвічним
присудом Бога”. Йому відкривається марнота життя, тих принад і жадань,
якими живуть люди – багатства, вдоволення, честолюбства, влади тощо, не
відаючи того, що “кожен тільки бачить сон // І про це нічого не знає. В
другому “Життя – це сон” послідовно проводиться ідея: людина може і має
бороти не долю, а саму себе шляхом духовного й морального удосконалення,
і це є той істинний шлях, що веде до Бога.