Картина была заказана Репину к 100-летию Императорского Лицея в Царском Селе по инициативе Лицейского общества. По воспоминаниям современников, художник стал настоящим «пушкинистом» в период подготовки написания картины, потому что прочел массу литературы о лицейском этапе биографии Пушкина.
Композиция картины реалистична. Большой Зал Лицея с колоннами, рельефами и портретом императора на заднем плане переполнен. В несколько рядов сидят и стоят зрители – представители дворянских родов России, что видно по их богатым одеждам (белым манишкам, бальным платьям). Среди них чиновники, военные, духовенство, вельможи. На переднем плане изображен юный Пушкин в характерной театральной позе – в разгар экзамена, в момент чтения своего знаменитого стихотворения «Воспоминания о Царском Селе». Слева стоит стол, покрытый красным сукном, за ним – судьи. В том числе – поэт Г. Державин. Восхищенный талантом 15-летнего Пушкина, он приподнялся, чтобы лучше слышать то, что тот читает.
Композиционное решение – в духе классики. Применен закон «золотого сечения». Фигура Пушкина размещена в правой части картины по линии золотого сечения. Левая область тоже разделена в идеальной пропорции – от головы Пушкина до головы Державина и от нее до левого края картины. Расстояние от головы Державина до правого края картины поделено на 2 равные части линией золотого сечения, проходящей вдоль фигуры Пушкина.
Центр композиции – фигура юного поэта. Он стоит на относительно открытом пространстве, в необычной позе. Ни у кого из расположенных сзади и по бокам людей нет такого светлого лица. Бросаются в глаза белые панталоны, пуговицы на фраке.
Над образом Пушкина Репин трудился много лет, нарисовал не менее сотни портретов – то с одним поворотом головы, то с другим, то над вечерней рекой, то над утренней, то в одном сюртуке, то в другом, то с элегической, то с патетической улыбкой – и все-таки был недоволен. По воспоминаниям К. Чуковского, только в этой картине он «переменил такое множество лиц, постоянно варьируя их, что их вполне хватило бы, чтобы заселить целый город».
Герой «Простака» – дикун Гурон, дитя природи. Він опинився у цивілізованому світі. Ми бачимо цей «цивілізований» світ очима простої людини, він сприймає прості речі і прості взаємини між людьми, до усього відноситься буквально. Гурон не розуміє, чому люди усі заплутують і роблять вчинки, де немає здорового глузду. «Я витратив на свою освіту п’ятдесят років, але відносно здорового глузду мені буде важко впоратися з цією напівдикою дитиною»,- так думає учитель Гурона. У повісті Вольтер це прибігає до казкового або фантастичного сюжету. Герої повести такі ж реальні, як і дійсність, сучасна письменникові. Обивателі проявляють неабияку цікавість, слухаючи розповіді Гурона. Вони докладають багато сил, щоб охрестити новонайденного родича. Саме тут Вольтер вкладає у вуста дійових осіб повести полеміку про церкву і віротерпимість. Мадемуазель, не розуміє, чому він досі не не католик, ніби у світі існує лише католицька віра. Відповідь на це Вольтер вкладає у вуста Гурона, вона є новою для того часу ідеєю свободи віросповідання : «Кожен в Англії має право жити так, як йому захочеться».
Вирішивши добровільно прийняти католицьку віру, Гурон вивчає духовні твори і починає робити ті, що відповідають цьому духовному вченню вчинки. Сприймаючи досить буквально усе прочитане в духовних текстах, він, кінчивши для вірянина сповідь, вимагає такої ж сповіді від ченця, а хреститися намагається в річці, виконуючи тим самим букву католицтва. Такі ситуації, в яких опиняється Гурон, вигадані Вольтером для того, щоб поговорити, наскільки безглуздими є закони і правила в так званих «цивілізованих» країнах. Якими нікчемностями виглядають європейці у свої бажаннях пояснити дикунові сумнівні переваги свого життя. Коли Гурон дізнається, що для того, щоб одружитися з улюбленою жінкою, не досить їх особистих обітниць, вимагаються ще свідка, нотаріуси, угоди і дозволи, він доходить виводу: «Напевно, ганебні люди, якщо вам потрібні таки застереження…»- говорить він.
Герой Вольтера не розуміє і конфессионных взаємин католиків і гугенотів, і вимагає пояснити, чому «такий великий король, чия слава дійшла навіть ті країни Гуронов, залишив себе без такої великої кількості сердець, які могли б любити його, і такої великої Кількості рук, які могли б служити йому»? Дурість цих розбіжностей сьогодні ще реальніша, Вольтер робив наголос на цьому три століття тому. На жаль, вона є актуальною і сьогодні. Представники різних концесій налагоджені вороже один до одного і не можуть об’єднати людство. З далекого століття фернейский мудрець підказує нам, людям двадцять першого століття, що не потрібно шукати зло в цивілізації або культурі, в науці або в ціні. Зло криється в аморальному облаштуванні суспільства, у відсутності моральних принципів у людей. Отже, можливо, відповіді ми знайдемо у Вольтера, який в Простаку стверджував : «Читання піднімає душу, а освічений друг приносить ідею».