найактивнішою і провідною верствою серед русинів було греко-католицьке духовенство. фактичним керівником галицької митрополії, за відсутності м.левицького, був григорій яхимович (1792–1863), призначений у 1841 року єпископом-помічником львівського митрополита. у 1848 році він став перемиським єпископом, а з 1860 року – львівським митрополитом. під час революційної весни 1848 року з ініціативи г.яхимовича 19 квітня була складена окрема петиція до цісаря – “адрес русинів”, до якої було включено прохання запровадити в усіх навчальних закладах східної галичини навчання “въ рускимъ язиці народномъ”. в тексті, який уклав крилошанин михайло куземський, йшлося також про руську мову в державних установах та судах.
а 2 травня 1848 р. за сприяння тодішнього губернатора галичини і володимирії графа франца зерафа штадіона фон вартгаузена і таннгаузена в ії собору св. юра відбулись установчі збори головної руської ради. митрополит михайло левицький перебував тоді у своїй заміській резиденції в унівському монастирі, тож зборами керував єпископ-помічник григорій яхимович. його обрали головою головної руської ради, хоча безпосереднім провідником головної руської ради став його заступник, крилошанин михайло куземський. другим заступником обрано юриста івана борискевича.
поляки дорікали губернаторові, що він «винайшов русинів» і розбив «єдність польської нації» в ґаліції. щоправда ще краківський професор історії юзеф шуйський спростував це твердження: «ця думка видається мені ґрунтовно фальшивою і згубною. її фальшивість починається від першого постулату, ніби руський рух був лише продуктом 1848 р. як говорить прислів’я, з порожнього і мудрий соломон не наллє. чого не міг соломон, не міг і стадіон; не міг він створити русинів з нічого. були в галичині стихійні рухи, які пробудилися, незалежно на чий заклик» [1].
основними принципами діяльності головної руської ради стали: вірність цісареві фердинандові і, “конституційному царю галичини й володимирії”, та його нащадкам; укріплення та розвиток “нашої руської народності”.
у відозві головної руської ради від 10 травня 1848 року говорилось: “ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий говорить однією мовою та складає 15 мільйонів, з яких 3,5 (півтретя) мільйона замешкує галицьку землю”. однак у своєму статуті головна руська рада записала, що її членом може стати кожний “чесний русин грецького обряду, що признається до руської народності”, але народжений в галичині. таким чином обмежувалась проголошена ідея соборності.
у протоколі 7-го засідання головної руської ради, яке відбувалося 15 травня 1848 року у львівській греко-католицькій семінарії, зазначалося, що «знамя земли рускои тутейшои есть левъ, цвѣтû руски жовтûй й синій». однак вже 2 червня член ради, міщанин андрій макальондра повідомляв, що ці національні символи сприймалися вороже, і його «за кокарду руску й за льва нашого по мѣстѣ напастували» [2; с. 27, 30],
на великдень прапор «руської барви», поряд з польським та цісарським, був вивішений на ратушевій вежі. та вже на засіданні ради 7 липня 1848 року «слухалося справозданіє о том, аби хоругва польська й руська з вежи ратушовой були зняті». пізніше деякий час «штандари руські» вивішувалися на ратушевій вежі під час різних святкувань, наприклад з нагоди першої річниці відміни панщини, яка урочисто відзначалася 15 травня 1849 року у львові та й в усіх містах та селах східної галичини.
саме створення цієї першої політичної репрезентації галицьких русинів, а не спорудження барикад у львівському середмісті 1-2 листопада 1848 року, стало головним чином “весни народів” у львові. головна руська рада заснувала першу українську газету “зоря галицька”, скликала собор руських вчених, брала активну участь у виборах до парламенту, створила фракцію галицьких та буковинських русинів під час сесій австрійської державної ради у відні, а потім в кромержижі у 1848–1849 рр. але не вдалось реалізувати головного постулату галицьких русинів – створення окремого коронного краю на території східної галичини з приєднанням буковини й угорської русі (закарпаття).
проект поділу ґаліції на східну і західну з центрами у львові та кракові з метою кращого іння цим обширним краєм розглядав австрійський уряд ще 1847 року. у 1848-му ця справа перетворилася з адміністративної на політичну, бо йшлося про поділ за національними і конфесійними ознаками. однак поляки різко протестували проти таких проектів.
Действие происходит в Дагестане в начале 1960-х гг.
Молодой агроном Самур, окончивший институт в городе, возвращается в родной аул, где председателем колхоза работает его отец Мирза. Из-за споров по поводу того, как лучше вести хозяйство, Самур ссорится с отцом и уходит из дому. В ауле Шамли он знакомится с женщиной по имени Айшет и её юной дочерью Чегери, а также встречает своего знакомого врача Шамиля, влюблённого в Чегери.
От знаменитого в их краях мудреца и шутника Кичи-Калайчи Самур узнаёт о сорте кукурузы под названием «жавли-билкан» («скороспелка»), который раньше выращивали в горах. Эта кукуруза давала по два урожая в год, однако со временем её семена утратились. Самур загорается идеей разыскать «жавли-билкан». Постепенно он узнаёт, что эту кукурузу одним из последних сеял мельник, внучка которого живёт в каком-то из окрестных сёл. В ауле Амузги, где жил этот мельник, Самуру рассказывают историю этой семьи: оказывается, что двоюродный брат мельника, «бешеный Бадави», хотел жениться на дочери мельника, а потом воспитывал его внучку, но год назад она сбежала от него.
Самур находит в лесной глуши Бадави, который страдает из-за недопонимания со стороны окружающих и скучает по сбежавшей внучке. По рассказам старика Самур понимает, что его внучкой является Чегери. Сохранившиеся у него семена «жавли-билкан» Бадави не хочет давать Самуру и говорит, что отдаст их Чегери. Самур ночью выкрадывает несколько початков, однако они оказываются другого сорта.
Вернувшись в Шамли, Самур узнаёт, что Шамиль собирается жениться на Чегери. Айшет рада этому, но Чегери не любит Шамиля и пишет ему об этом письмо. Она предлагает Самуру поехать вместе к Бадави, попросить у него настоящие семена «жавли-билкан» и пригласить его жить к ним в село. Самур и Чегери понимают, что любят друг друга, но прежде чем соединить свои жизни, они решают дождаться первого урожая новой кукурузы.
96-24=72(шт) бананов больше, чем апельсинов
ответ: на 72 апельсина меньше, чем бананов