1) гадюка обыкновенная - самая ядовитая змея россии. водится практически по всей стране, кроме заполярья. не отличается проворностью. нападает внезапно и сразу кусает. яд действует почти мгновенно.
при встрече с гадюкой замрите, не делайте резких движений, медленно шагайте назад. гадюка нападает только, если наступить на нее или схватить руками. никогда не ловите ее, даже если она совсем маленькая.
2) черноморский морской ёрш - у него ядовитые шипы и колючки. водится в чёрном и азовском морях. он любит прятаться в зарослях. ловится на удочку. ерша нельзя брать голыми руками, потому что место укола опухает, появляется нарыв, острая боль и повышение температуры.
3) лягушка жерлянка - встречается на дальнем востоке и в европейской части россии. на брюшке темно-красные и жёлтые пятна. ядовитая слизь обжигает кожу человека, вызывая острую боль.
4) паук каракурт - черный паук с красными пятнами, его яд сильнее, чем у змеи. кусается только самка. при встрече с пауком сохранять спокойствие, не делать резких движений и не паниковать.
5) скорпион - водится на юге россии. охотится только ночью. яд находится на конце хвоста. при встрече избегать резких движений, не пытаться прогнать его, не брать в руки.
детство вениамина борисовича смехова прошло в москве на 2-й мещанской улице (ныне улица гиляровского). впервые он увидел своего отца в 1945 году, когда он вернулся с войны.
в 1947—1957 годах учился в школе № 235 в пальчикове переулке (ныне застроенном), посещал драмкружок при дворце пионеров дзержинского района москвы (на ул. дурова). руководила кружком в. и. стручкова, а опекал ролан быков.
в 1957 году принят в театральное училище им. б. в. щукина при театре им. е. вахтангова (курс в. а. этуша). учиться в этом училище вениамину посоветовал его дядя лев смехов.
в 1958 году был отчислен и переведён на 2-й курс как вольнослушатель на испытательный срок.
в апреле 1959 года вновь переведён в студенты.
дипломные спектакли: «мещанин во дворянстве» ж. б. мольер (роль ковьеля), «горячее сердце» а. островский (роль наркиса).
в 1961 году окончил театральное училище и был направлен по распределению в куйбышевский драмтеатр, в котором проработал ровно год.
вернувшись в москву, в ноябре 1962 года был принят режиссёром а. к. плотниковым в труппу московского театра драмы и комедии.
в январе 1964 году главным режиссёром театра стал юрий любимов, реорганизовавший театр, который стал широко известен как театр на таганке.
с 1985 по 1987 годы служил в театре «современник», куда ушёл вместе с леонидом филатовым и виталием шаповаловым во время изгнания ю. п. любимова из . с 1987 по 1998 год вновь в труппе театра на таганке.
снимался в кино с 1968 года, но обрёл популярность только после исполнения роли атоса в знаменитом телефильме «д’артаньян и три мушкетёра» (одесская киностудия, 1978) [7]. снялся также и во всех его продолжениях.
с 1967 года работает внештатным режиссёром на телевидении (главная редакция -драматических программ гостелерадио ). первая работа — телевизионный спектакль «день маяковского» в цикле «поэтический театр» по собственному сценарию.
с 1990 года в качестве режиссёра ставит драматические спектакли, телеспектакли и оперы в россии и за рубежом (при этом изредка играя в родном театре на таганке, когда приезжал в россию), несколько лет преподавал актёрское мастерство в университетах сша.
Багато людей звертається до Бога в страху, в нещастях, в терпінні, але в той час, коли ці труднощі зникають, ці люди повертаються до звичайного життя, яке не має більше нічого спільного з вірою та живуть так, немовби Бог не існував. Ще більш численними є ті, які вірують не стільки в Бога, але в релігію, як не дивно це може здаватися. Ці люди почуваються добре в Церкві, віднаходять в ній потіху та розраду. Багато з них вже від самого свого дитинства звикли до цієї «сакральності» (святості) Церкви та релігійних обрядів. Там все є прекрасним, глибоким, таїнственним, не так як у повсякденному житті – недобре та погано. Вони ототожнюють себе з цією «релігійністю», ніколи не вникаючи у її глибину. Релігійність, натомість, не має нічого спільного з «реальним» життям. Релігійність пропонує добрі та чисті «досвіди», допомагає жити. Проте згідно з цією схемою, релігійність є відокремлена від життя і життя відокремлене від релігійності.
Вкінці існує третя категорія людей. Йдеться про тих, які вважають релігію чимось корисним і необхідним для людського суспільства, для нації, для родини, для дітей, для тих, які вмирають, і для хворих, для підтвердження чесності та моральності; йдеться про тих, які зводять релігію до власної вигоди. Дуже часто матері звертаються до священика з проханням, щоб викорінив з серця їхній дітей цей чи інший поганий нахил: «Отче, скажіть моїй дитині, що Бог все бачить, отож вона буде мати страх і не зробить тої чи іншої речі.Роздумаймо над тими дивними словами: «запорука того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих». Видаються дивними, тому що кожне з них, на перший погляд, містить в собі певну суперечність. Якщо я знаходжуся на етапі очікування чогось, на етапі надії, то тільки тому, що ця річ ще не зреалізувалася, інакше, не було б більше чого очікувати, на що надіятися. Оскільки більше це стосується невидимого, тобто того, чого неможливо гати чи досліджувати. Як можна побачити, розпізнати, отримати певність чогось справжнього та правдивого, якоїсь дійсності, добра, яке посідаємо? Тим не менш, саме завдяки цим, на перший погляд, парадоксам апостол визначає віру. Слід зазначити, передовсім, що це визначення не містить слова «Бог». Це слово появиться в наступних віршах. Проте тут говорить про віру, як про особливу умову, характерну для людини – як про дар, що його має людське буття.
Але про який дар говориться? На це питання можна відповісти, що йдеться про певне стремління, притягання (приваблення), очікування бажаного, передчуття чогось іншого, для чого варто жити.
«Бога ніхто ніколи не бачив». Але що ж тоді означає ця споконвічна віра? На що, на кого вона спрямована? Що вкладає людина в це таїнственне, найбільш логічно нез’ясовне з усіх створених людиною слів? До цих пір, кажучи про твердження «я вірю в Бога», я говорив про два перших слова цього твердження: про «я», з якого воно починається, і про віру, яку «я» ісповідую. Я говорив про віру, що це, перш за все, якась віддача себе або самовіддача, але яка тільки тому і лише тоді можлива, коли людина знає, дізнається те, чому вона себе віддає, подібно до того, як і любов спалахує в душі одночасно з появою коханого. Але ось улюбленого ми бачимо, і бачачи – знаємо, і дізнаючись – любимо. А Бога «ніхто ніколи не бачив». Чи означає це, що ми Його відчуваємо?