Вітряна віспа
Вітряна віспа (вітрянка) — це високоінфекційне гостре вірусне захворювання, що переважно вражає дітей. Характеризується помірною загальною інтоксикацією і плямисто-папульно-верикульозним висипом на шкірі та слизових оболонках.
Вітряна віспа — одна із найпоширеніших інфекцій у світі. За рівнем захворюваності вона поступається лише грипу та іншим гострим респіраторним вірусним інфекціям. В Україні щороку реєструють від 103 000 до 200 000 випадків (2019: 113 328, зокрема 100 196 — у дітей до 17 років).
Причини вітряної віспи
Збудником є вірус вітряної віспи та оперізувального герпесу (Varicella-zoster virus, VZV), або герпесвірус людини 3 типу (ГВЛ-3). Цей ДНК-вірус нестійкий поза організмом людини, швидко гине від дезінфекційних засобів, а також під дією температури понад 60 °С.
Основним джерелом інфекції є хворий на вітряну віспу. Хвора людина стає небезпечною для інших в останні 10 днів інкубаційного періоду і перші 5–7 діб з моменту появи висипу. Ще одним джерелом інфекції може бути хворий на оперізувальний герпес.
Сприйнятливість населення до вітряної віспи становить 90–95%.
Шляхи передавання вітряної віспи
Механізм передавання збудника — краплинний. Незважаючи на слабку стійкість вірусів у довкіллі, доведено можливість їх поширення за межі кімнати, де перебуває хворий. Таким чином, імовірність зараження може поширюватися на всіх, хто перебуває у будівлі.
Не виключена можливість вертикального передавання збудників вітряної віспи від матері до плоду, що може спричинити вади розвитку, але це трапляється дуже рідко.
Вітряна віспа — типова дитяча інфекція. Новонароджені до двох місяців мають пасивний материнський імунітет. З трьох місяців вони стають сприйнятливими до інфекції.
Максимальна кількість тих, хто інфікується, припадає на вікову групу 2–4 роки. Дошкільнята становлять близько 80% тих, хто захворів. Для вітряної віспи характерна осінньо-зимова сезонність, що пояснюється тіснішим контактуванням дітей під час відвідування дитячих садків і шкіл.
Захворюваність найчастіше спорадична. Трапляються спалахи вітряної віспи, зокрема у дитячих дошкільних закладах, школах і лікарнях. Після перенесеної інфекції залишається тривалий імунітет. Повторні захворювання бувають рідко.
Симптоми вітряної віспи
Інкубаційний період під час вітряної віспи триває від 11 до 21 дня, найчастіше близько 14 днів. Характерні симптоми загальної інтоксикації: нездужання, втрата апетиту, субфебрильна температура тіла тощо. На такому тлі або й без будь-яких передвісників на шкірі з’являються висипання, що часто супроводжуються підвищенням температури тіла. Перші елементи висипу можуть з’явитися за нормальної температури тіла. Висипка локалізується на обличчі, волосистій частині голови, тулубі та кінцівках. У разі інтенсивного висипу його елементи можна знайти на долонях та підошвах.
Після стадії плям і дрібної папули висип швидко перетворюється на характерні для вітряної віспи пухирці. Деякі плями зникають, папули розсмоктуються, не дійшовши до стадії везикули. Останні мають круглу або овальну форму, різний розмір, їхня стінка напружена, блискуча, вміст прозорий. Якщо проколоти везикулу, то вона швидко спорожнюється завдяки своїй однокамерності. Окремі везикули мають пуповидні заглиблення, що пов’язано з початком розсмоктування їхнього вмісту.
Везикули швидко підсихають через 1–3 дні. На їхньому місці утворюються бурі кірочки, які відпадають через 1–3 тижні. Висип під час вітряної віспи з’являється протягом кількох днів, тому для нього характерна поліморфність. На певній ділянці шкіри можна знайти елементи висипки на різних стадіях розвитку.
У деяких хворих одночасно з висипом на шкірі з’являються й висипки на слизових оболонках порожнини рота, носоглотки, гортані, статевих органах та в інших місцях. Це енантема, характерним елементом якої є пухирець. Енантема може випереджати висипання на шкірі.
Одночасно з підсиханням елементів висипу знижується температура тіла і поліпшується загальний стан хворого.
Перебіг вітряної віспи здебільшого легкий. Специфічні ускладнення (менінгоенцефаліт, пневмонія) трапляються рідко. Однак після перенесеної інфекції збудник, без будь-яких клінічних проявів, може роками зберігатися в організмі та провокувати у старшому віці інші захворювання — оперізувальний герпес, який можна розглядати як пізній рецидив.
Пошаговое объяснение:
Пошаговое объяснение:
Из условия можно составить 4 уравнения с четырьмя неизвестными:
A + B = 8
A + C = 13
B + D = 8
C - D = 6
Выразим А и подставим в другие уравнения:
A = 8 - B
8 - B + C = 13 C - B = 5
B + D = 8
C - D = 6
Выразим С и подставим в другие:
C = B + 5
B + D = 8
B + 5 - D = 6 B - D = 1
Сложим два последних уравнения:
B + D = 8
B - D = 1
2B = 9 B = 4,5
В нашли, находим D:
B - D = 1 D = B - 1 = 4,5 -1 = 3,5
Ищем С и А:
C = B + 5 = 4,5 + 5 = 9,5
A = 8 - B = 8 - 4,5 = 3,5
А = 3,5
В = 4,5
С = 9,5
D = 3,5
Культура Древнего Рима существовала с VIII в. до н.э. и до 476 г. н.э. В отличие от древнегреческой культуры, которая, как правило, удостаивается самых высоких слов и опенок, древнеримская оценивается всеми по-разному. Так, известные культурологи О. Шпенглер и А. Тойнби не воспринимают Древний Рим в качестве самостоятельной и самобытной культуры и цивилизации, считая, что он являл собой всего лишь завершающий, кризисный этап Античности. Его вклад ограничивался главным образом развитием государства, права и техники. Во всем остальном, особенно в духовной культуре — религии, философии, науке, искусстве, литературе, — Рим не внес ничего принципиально нового и оригинального, не пошел дальше заимствований и популяризации того, что было сделано греками, никогда не поднимался до высот эллинской культуры.
Однако другие ученые придерживаются противоположной точки зрения, полагая, что римская культура и цивилизация являются не менее самобытными и оригинальными, чем другие. Такой взгляд представляется более обоснованным.
Римляне во многом были похожи на эллинов, но вместе с тем существенно отличались от них. Они создали свою систему идеалов и ценностей, главными среди которых были патриотизм, честь и достоинство, верность гражданскому долгу, почитание богов, идея об особой богоизбранности римского народа, о Риме как высшей ценности и т.д.
Римляне не разделяли греческое прославление свободной личности, допускающей нарушение установленных законов общества. Напротив. они всячески возвышали роль и ценность закона, непреложности его соблюдения и уважения. Для них общественные интересы были выше интересов индивида. В то же время римляне усилили антагонизм между свободнорожденным гражданином и рабом, считая недостойным для первого не только занятие ремеслом, но и деятельность скульптора, живописца, актера и драматурга. Наиболее достойными занятиями свободного римлянина считались политика, война, разработка права, историография, земледелие. Римляне по- своему и более четко определяли качества свободного человека, исключая из них такие «рабские пороки», как ложь, нечестность и лесть. Рим достиг наивысшего уровня развития рабства.
В отличие от эллинов, римляне были гораздо более воинственными. Поэтому воинская доблесть выступала для них одним из высших достоинств. Военная добыча и завоевания служили основным источником существования. Воинская доблесть, ратные подвиги и заслуги являлись главным средством и основанием для успеха в политике, для получения высоких должностей и занятия высокого положения в обществе. Благодаря завоевательным войнам Рим из небольшого городка превратился в мировую империю.
В общем и целом наиболее значительные достижения Древнего Рима связаны с цивилизацией и материальной культурой. Здесь к числу общепризнанных достижений относятся такие, как знаменитое римское право, прекрасные дороги, великолепные здания, грандиозные акведуки и т.д. Весьма значительным является также вклад Рима в развитие государственности и таких ее форм, как республика и империя.
Что касается духовной культуры, то здесь достижения Рима выглядят более скромными, хотя они безусловно имеются. По сравнению с греческими римскиерелигиозно-мифологические представления являются более сложными и менее однородными. Многие греческие боги перешли к римлянам, приняв при этом новые имена: Зевс стал Юпитером, Кронос — Сатурном, Посейдон — Нептуном, Афродита — Венерой, Артемида — Дианой и т.д. Немало позаимствовали римляне и из других религий. В то же время в их мифологии особое место занимает так называемый «римский миф», или мифы, связанные с Римом, выступающие как «римская идея» — владение и власть над всем миром, «Рим — центр мира», «Рим — вечный город».
В философии и науке римляне также во многом следовали за греками. Их интересовали не столько теоретические исследования и поиск нового знания, сколько обобщение и систематизация уже накопленных знаний, создание многотомных энциклопедий, которые служили делу образования и просвещения.