В последней части Фантазии — «Светлый праздник» — композитор выходит за пределы элегически окрашенной или светлой поэтической лирики, создавая монументальный эпический образ. И здесь основой музыкального образа служит колокольный звон, но не тоскливо-однообразный, навевающий печальное раздумье, а торжественный, ликующий, гулко разносящий по земле благую весть. Пьеса эта близка по содержанию «Воскресной увертюре» Римского-Корсакова и некоторым эпизодам «кучкистского» оперного творчества. Музыкально-живописные приемы, используемые Рахманиновым, находятся в несомненной зависимости от знаменитых колоколов Мусоргского в сцене коронации из «Бориса Годунова». Ощущение плывущего в воздухе колокольного звона вызывается прежде всего колебаниями гармонической окраски при функциональной неизменности гармонии. Равномерное чередование двух неустойчивых аккордов сводится к альтерационной «перекраске» субдоминантового септаккорда II ступени, попеременно звучащего в виде аккорда двойной доминанты (с повышенными IV и VI ступенями минора) и неальтерированного квинтсекстаккорда:
Различные ритмические варианты, наслаиваясь друг на друга, создают характерную узорчатую полифонию, как при сочетании набора колоколов разного калибра и разной настройки в радостном праздничном перезвоне. Двукратно проводимая суровая, «истовая» тема старинного пасхального напева в широком аккордовом изложении, напоминающем звучание мощного хора, довершает величавую эпическую картину всенародного торжества и ликования.
Походить з сім'ї полковника кірасирського полку
Народився в селі Гриньки Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку. Герб роду Лисенків – схрещені шабля й стріла на золотому щиті – був внесений у Частину 1 "Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи". Засновником роду офіційно вважався Іван Лисенко, який свого часу був полковником чернігівським, переяславським, а також генеральним осавулом і наказним гетьманом Війська Запорозького.
Написав музику, щоб привабити дівчину
Микола Лисенко товаришував з Михайлом Старицьким. На канікулах після п'ятого класу гімназії Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі, звали її Текла. Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. Так і зробили. Коли батьків не було вдома, паничі в парадних гімназичних мундирах подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір. У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку і лишила їх ночувати на хуторі – щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. На світанку з дому прислали грізну записку з наказом негайно повертатися. Нещасні коханці поїхали, не попрощавшись.
Вважається засновником української національної музики
Суттєву роль у цьому відіграла як його композиторська, так і етнографічна діяльність. У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до "Кобзаря", "Радуйся, ниво неполитая", "Б’ють пороги", "Гайдамаки", "Іван Гус" стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", "Енеїда", дитячих опер "Коза-Дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна", які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Захистив дисертацію про розмноження водоростей
Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 1860 року через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Його він закінчив із відзнакою, а 1865 року захистив дисертацію на тему "Розмноження нитчастих водоростей".
Від громадянського шлюбу мав семеро дітей
Працював педагогом з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настали зміни і в особистому житті – Микола Віталійович взяв другий (цивільний) шлюб з Ольгою Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу мав сім дітей (двоє з них померли в ранньому віці). Цікаво, що своїй громадянській дружині Лисенко не присвятив жодного твору. Натомість своїй першій дружині Ользі О'Коннор він присвятив 11 творів, серед яких обробка української народної пісні "Ой на гору козак воду носить…".
На схилі літ мав роман з дівчино, на 44 роки молодшою
Після смерті Ольги мав іще один роман – із молодшою на 44 роки Інною Андріанопольською. "У світі цілому немає мені ближчої, ріднішої, милішої за Вас, – писав Микола Лисенко Інні, своїй учениці з Київського інституту благородних дівчат, – "Я, як божевільний, мчу на інститутську гору й із завмиранням і хвилюванням входжу в інститутський двір, радіючи, що знаходжуся вже там, де й Ви, що ось хвилина-друга, і я можу побачити Вас хоч здалеку".
Вони познайомилися 1906-го: маестро було 64, Інні – 16. "Я сьогодні зачарований Вами. Все прекрасне в житті й жіночне я знайшов у Вас, і в тому саме освітленні, яке я, відповідно до особистих своїх смаків, ціную, високо ціную", – писав іншого разу.