ответ:Початкову музичну освіту Бетховен отримав під керівництвом свого батька, співочого придворної капели курфюрста Кельнського в Бонні. З 1780 він навчався у придворного органіста К.Г. Нефе. У неповних 12 років Бетховен з успіхом заміняв Нефе, тоді ж вийшла його перша публікація (12 варіацій для клавіру на марш Е.К. Дреслер). У 1787 Бетховен відвідав у Відні В.А. Моцарта, який високо оцінив його мистецтво піаніста-імпровізатора. Перше перебування Бетховена в тодішній музичної столиці Європи було недовгим (дізнавшись, що його мати при смерті, він повернувся в Бонн).
У 1789 він поступив на філософський факультет Боннського університету, однак провчився там недовго. У 1792 Бетховен остаточно переїхав до Відня, де він спочатку удосконалювався в композиції у Й. Гайдна (з яким у нього стосунки не склалися), потім у І.Б. Шенка, І.Г. Альбрехтсбергера і А. Сальєрі. До 1794 він користувався фінансовою підтримкою курфюрста, після чого знайшов багатих покровителів серед віденської аристократії.
Незабаром Бетховен став одним із наймодніших у Відні салонних піаністів. Публічний дебют Бетховена - піаніста відбувся в 1795. Тим же роком датовані його перші великі публікації: три фортепіанні тріо соч. 1 і три сонати для фортепіано тв. 2. За відгуками сучасників, у грі Бетховена бурхливий темперамент і віртуозний блиск поєднувалися з багатством уяви і глибиною почуття. Не дивно, що його найглибші й оригінальні твори цього періоду призначені для фортепіано.
До 1802 Бетховен створив 20 фортепіанних сонат, в тому числі «Патетичну» (1798) і так звану «Місячну» (№ 2 з двох «сонат-фантазій» тв. 27, 1801). У ряді сонат Бетховен долає класичну три частинну схему, поміщаючи між повільною частиною і фіналом додаткову частину - менует або скерцо тим самим сонатний цикл уподібнюється симфонічному. Між 1795 і 1802 були написані також перші три фортепіанні концерти, перші дві симфонії (1800 і 1802), 6 струнних квартетів (тв. 18, 1800), вісім сонат для скрипки і фортепіано (у тому числі «Весняна соната» тв. 24, 1801), 2 сонати для віолончелі та фортепіано тв. 5 (1796), Септет для гобоя, валторни, фагота і струнних соч. 20 (1800), безліч інших камерно-ансамблевих творів. До цього ж періоду відноситься єдиний балет Бетховена «Творіння Прометея» (1801), одна з тем якого згодом була використана у фіналі «Героїчної симфонії» і в монументальному фортепіанному циклі 15 варіацій з фугою (1806). Замолоду Бетховен вражав і захоплював своїх сучасників масштабністю задумів, невичерпної винахідливістю їх втілення і невтомним прагненням до нового.
Объяснение:
1. Композитора Франца Йозефа Гайдна
2. Классику
3. Она дала название новому, неизвестному прежде составу оркестра и самой значительной области инструментальной музыки — широкому спектру её форм и жанров, объединяемых понятием «симфоническая музыка»
4. Как правило, симфонии пишутся для большого оркестра смешанного состава (симфонического), но существуют и симфонии для струнного, камерного, духового и других оркестров; в симфонию могут вводиться хор и сольные вокальные голоса. Известны и такие разновидности жанра, как симфония-концерт (для оркестра с солирующим инструментом) и концертная симфония (от двух до девяти солирующих инструментов), родственные по своему строению концерту.
19 век – начало 20 века
Динамика развития русской музыкальной культуры на протяжении всего 19 в. привела к изменению её положения в контексте культуры общеевропейской. Время «ученичества», а затем создания национальной классической школы сменилось эпохой расцвета, когда русская музыка вошла мощной составляющей в мировую культуру.
1800–1820-е годы
«Доглинкинский период». Основные направления. В нач. 19 в. на оперной сцене по-прежнему доминировали западноевропейские композиторы. На казённой сцене в Санкт-Петербурге и Москве, в крепостных театрах по всей России активно ставились итальянские и французские оперы популярных авторов того времени – А. Э. М. Гретри, Н. Далейрака, П. А. Монсиньи, А. Буальдьё, Л. Керубини, шли оперы Г. Спонтини, Р. Крейцера, Д. Штейбельта, Дж. Паизиелло, В. А. Моцарта, Дж. Россини. Гастролировали иностранные труппы – итальянские, французские, немецкие. Усилившееся в начале века влияние французской опера-комик продолжалось до Отечественной войны 1812; до этого времени в Санкт-Петербурге и Москве почти постоянно работали французские артисты, с 1802 ведущей певицей Петербургской французской труппы стала Ж. Филлис-Андриё (с нач. 1820-х гг. влияние французской музыкальной культуры возобновилось). Со временем оперы западноевропейских композиторов переходили в репертуар русских трупп и неоднократно возобновлялись на сцене, «первой российской певицей» стала Е. С. Сандунова. Значительную роль в пропаганде французского и итальянского репертуара сыграл литератор В. А. Лёвшин, создавший переводы оперных либретто.