окументальне кіно — жанр кінематографа. Документальним називається фільм, в основу якого лягли зйомки справжніх подій і осіб. Реконструкції справжніх подій не ставляться до документального кіно. Перші документальні зйомки були зроблені ще при зародженні кінематографа.
Темою для документальних фільмів найчастіше стають цікаві події, культурні явища, наукові факти й гіпотези, а також знамениті персони й співтовариства. Майстри цього виду кинотворчості нерідко піднімалися до серйозних філософських узагальнень у своїх добутках. У цей час документальне кіно міцно ввійшло в кіномистецтво всього миру.
Знамениті документальні кінофільми "Параджанов: Остання весна" (Вірменія — США, 1992) "Замах на Росію" (Франція, 2000) "Боулінг для Колумбины" (США, 2002) "Фаренгейт 9/11" (США, 2004) "Подвійна порція" (США, 2004).
Знамениті радянські й російські документальні фільми "Повість про нафтовиків Каспію" (СРСР, 1953) "Звичайний фашизм" (СРСР, 1966) "Велика Вітчизняна" (СРСР, 1979; 20 серій; у США йшов за назвою "Невідома війна") "Легко чи бути молодим?" (СРСР, 1987).
Знамениті режисери документальних фільмів Флаэрти, Роберт (США) Ивенс, Джорис (Голландія) Грирсон, Джон (Великобританія) Мур, Майкл (США) Разом з тим, слід зазначити, що сам термін "документальне кіно" ставиться багатьма сучасними кінознавцями й кінокритиками під сумнів. Справа в тому, що на думку багатьох режисерів, будь-яка людина побачивши камери тією чи іншою мірою починає грати, виконувати якусь роль, поводитися неприродно — і в підсумку кінофільм стає в певній мері постановочним. Тому багато експертів взагалі заперечують наявність документального кіно, уважаючи його лише піджанром художнього кіно.
А дійсно документальними фільмами ці експерти вважають лише фільми, від початку до кінця зняті схованої камерою. Таке кіно, зняте схованої камерою, вони називають істинно документальне кіно. "Істинно документальне кіно" є із сучасного кіномистецтва й викликає зараз жвавий інтерес киноманов.
На перший погляд, короткометражне кіно відрізняється від повнометражного тільки невеликою тривалістю фільму (в основному 15—20 мінут). Але так здається тільки на перший погляд, адже у вузькі тимчасові рамки короткометражного фільму потрібно вмістити весь спектр глядацьких переживань, який існує в кіно повнометражному. Тому короткометражне кіно є, з художньої точки зору, зовсім окремим видом кіномистецтва й окремим видом кінематографічної творчості. Його ще іноді називають "киноминиатюрой".
Освітні фільми Ще одна категорія фільмів, яку відносять до документального кіно — це освітні (навчальні) фільми. Фільми, призначені для показу в школах і інших навчальних закладах. Дослідження показують, що навчальний матеріал, піднесений у вигляді фільму, засвоюється набагато краще, чим той же матеріал, пересказаний учителем. Справа тут, очевидно, у наочності й відшліфованості подачі матеріалу (не дивно, адже в кіно можливо багато дублів). Практика показу навчальних фільмів дуже поширена на Заходу й, особливо в США. У СРСР і Росії показ навчальних фільмів не так розповсюджений.
Очевидно, це пов'язане з високою вартістю встаткування для таких показів. Наприкінці XX — початку XXІ століть освітні фільми стали часто показувати по телебаченню й вони набули більшу популярності. У цей час існують навіть спеціальні телевізійні канали, що майже цілодобово показують тільки освітні й науково-популярні документальні фільми.
Радянське й російське документальне кіно У радянські часи документальне кіно було затребувано владою. Документальні фільми були в основному інструментом комуністичної пропаганди й служили державним інтересам. Але, незважаючи, на всі труднощі, ряд талановитих режисерів-документалістів все-таки зміг пробитися й створити кілька фільмів, які ввійшли в золотий фонд світового документального кіномистецтва. Особливо слід зазначити режисерів Дзигу Вертова, Лева Кулешова, Романа Кармена й Михайла Ромма.
Объяснение:
термин «камерная музыка» впервые встречается в 1555 году у н. вичентино. в xvi-xvii веках «камерной» называли светскую музыку (вокальную, с xvii века также инструментальную), звучавшую в домашних условиях и при дворе; в xvii-xviii веках в большинстве стран европы придворные музыканты носили звание «камер-музыкантов» (в россии это звание существовало в xviii - начале xix веков; в австрии и германии в качестве почетного звания для инструменталистов сохранилось поныне). в xviii веке камерная музыка звучала в великосветских салонах в узком кругу знатоков и любителей, с начала xix века устраивались публичные камерные концерты, к середине xix века они стали неотъемлемой частью европейской музыкальной жизни. с распространением публичных концертов камерными исполнителями стали называть профессиональных музыкантов, выступающих в концертах с исполнением камерной музыки. устойчивые типы камерного ансамбля: дуэт, трио, квартет, квинтет, секстет, септет, октет, нонет, децимет. вокальный ансамбль, в состав которого входит приблизительно от 10 до 20 исполнителей, как правило, называется камерным хором; инструментальный ансамбль, объединяющий более 12 исполнителей, - камерным оркестром (границы между камерным и малым симфоническим оркестром неопределённы).
наиболее развитая инструментальная форма камерной музыки - циклическая соната (в xvii-xviii веках - трио-соната, сольная соната без сопровождения или с сопровождением бассо континуо; классические образцы - у а. корелли, и. с. баха). во 2-й половине xviii века у й. гайдна, к. диттерсдорфа, л. боккерини, в. а. моцарта сформировались жанры классической сонаты (сольной и ансамблевой), трио, квартета, квинтета (одновременно с типизацией исполнительских составов), установилась определённая связь между характером изложения каждой партии и возможностями инструмента, для которого она предназначена (ранее допускалось исполнение одного и того же сочинения разными составами инструментов). для инструментального ансамбля (смычкового квартета) в 1-й половине xix века сочиняли л. ван бетховен, ф. шуберт, ф. мендельсон, р. шуман и многие др. композиторы. во 2-й половине xix века выдающиеся образцы камерной музыки создали и. брамс, э. григ, с. франк, б. сметана, а. дворжак, в xx веке - к. дебюсси, м. равель, п. хиндемит, л. яначек, б. барток и др.
в россии камерное музицирование распространилось с 1770-х годов; первые инструментальные ансамбли написал д. с. бортнянский. дальнейшее развитие камерная музыка получила у а. а. алябьева, м. и. глинки и достигла высочайшего художественного уровня в творчестве п. и. чайковского и а. п. бородина. большое внимание уделяли камерному ансамблю с. и. танеев, а. к. глазунов, с. в. рахманинов, н. я. мясковский, д. д. шостакович, с. с. прокофьев. в процессе исторического развития стиль камерной музыки значительно менялся, сближаясь с симфоническим либо виртуозно-концертным (симфонизация квартетов у бетховена, чайковского, квартетов и квинтетов - у шумана и брамса, черты концертности в сонатах для скрипки и фортепиано: № 9 «крейцеровой» бетховена, сонате франка, № 3 брамса, № 3 грига).
с др. стороны, в xx веке широкое распространение получили симфонии и концерты для небольшого количества инструментов, ставшие разновидностями камерных жанров: камерная симфония (например, 14-я симфония шостаковича), «музыка » (музыка для струнных, ударных и челесты бартока), концертино и др. особый жанр камерной музыки - инструментальные миниатюры (в xix-xx веках они нередко объединяются в циклы). в их числе: фортепианные «песни без слов» мендельсона, пьесы шумана, вальсы, ноктюрны, прелюдии и этюды ф. шопена, камерные фортепианные сочинения малой формы а. н. скрябина, рахманинова, н. к. метнера, фортепианные пьесы чайковского, прокофьева, многие пьесы для различных инструментов отечественных и зарубежных композиторов.
с конца xviii века и особенно в xix веке видное место заняла и вокальная камерная музыка (жанры песни и романса). композиторы-романтики ввели жанр вокальной миниатюры, а также песенные циклы («прекрасная мельничиха» и «зимний путь» ф. шуберта, «любовь поэта» р. шумана, и во 2-й половине xix века много внимания вокальной камерной музыке уделял и. брамс, в творчестве x. вольфа камерные вокальные жанры заняли ведущее положение.