Смысл нашей жизни непосредственно-интимно сопряжен со смыслом смерти, ожидающей каждого из нас. Поэтому человека можно определить не просто как существо, взыскующее смысла своей жизни, но и как существо, знающее, что оно умрет, и именно потому взыскующее смысла своей жизни – такой краткой и такой хрупкой… Смерть, смертность – важнейший предмет философских размышлений. В философии смертность человека рассматривается не столько как природный, сколько как социальный феномен, требующий рационального восприятия и осмысления.
Пониманием смысла жизни и ответственности перед неизбежностью смерти связано с проблемой бессмертия. Бессмертие – понятие, обозначающее преодоление смертности и забвения человека и человеческого рода. Вера человека в бессмертие и стремление к нему играют роль своеобразного психологического и ценностно-мировоззренческого гаранта цельности родового человеческого бытия и существования незыблемых высших ценностей и смыслов . Они обеспечивают психологическую защиту человека от страха смерти и дают ему возможность жить полноценной жизнью, невзирая на знание неизбежности своей смерти .
Психологически каждый из видов бессмертия связан с надеждой на иммортализацию, преодоление смертности либо через продолжение жизни в потомстве (биогенетическое бессмертие), либо через продолжение своей жизни в результате своей деятельности (социокультурное и историческое бессмертие), либо через различные формы трансцендентной связи с вечными духовными сущностями и ценностями (метафизическое и идеальное бессмертие) и т. д. Оригинальное толкование проблема бессмертия получила в русской философии второй половины XIX – начала XX вв. Так, в проекте «общего дела» Федорова предлагалось обратить все средства, включая науку, на объединение людей в общем деле физического воскрешения всех поколений человеческого рода и превращения слепой силы природы в орудие человеческого разума для бессмертной жизни, жизни добра без зла. В духовных исканиях русских писателей проблема бессмертия была проблемой поиска идеала, который мог бы служить руководством отношения человека к миру, возвеличивая в качестве высшей ценности не личное благо, а благо других людей (Л. Н. Толстой, Ф. М. Достоевский).
Хазяїн рабів у цій притчі - це Господь. Раби - це всі люди, що живуть на землі. Таланти (або міни в Євангелії від Луки) - це дари, які Бог дав людям. Це їх здатності, вміння, таланти, знання, пізнання про Бога, матеріальне майно, гроші, влада. Різні люди наділені по-різному залежно від того, як вони можуть всім цим скористатися. Бог, як і цей пан, очікує, що ми, перебуваючи тут на землі, використовуватимо ці таланти для розширення Божого царства, для того, щоб замість зла цього світу принести добро. Повернення пана - суд Божий. Ті, хто вірно служили Богові, виконували Його волю, користуючись тим, що у них є, отримають нагороду. Той раб, хто зарив талант у землю, злякавшись пана - людина зі спотвореним, хибним уявленням про Бога, який не знає Божих шляхів і тому не піклується про те, щоб зробити щось корисне для Бога. Він не використовує свої "таланти" для Господа. Тому його доля у вічності буде без Бога. А без Бога як у цьому житті, так і у вічності - муки, плач і скрегіт зубів. Тобто, притча про таланти відкриває ключ, який визначає цінність життя. Ось він: «Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має». Спочатку нам може здатися дивним, що людина, яка закопала золото в землю, врешті втратила все, що мала. Але повсякденне життя нас саме цьому вчить: як і природа, яка віддає свої плоди для людини, такі головна суть людського життя – віддавати Богові, «плодоносити». Отже, чого навчає нас притча про таланти?
1. Те, як ти розпоряджаєшся тим, що маєш, сьогодні, визначить я ти житимеш завтра. І навпаки: те, що наше буття є сірим і беззмістовним сьогодні, спричинили ми самі своїми діями в минулому що закопати скарб у землю.
2. Бог дає кожній Своїй дитині дар не для самолюбування та самокористування, а для служіння іншим.
