Новый толчок к развитию английской юриспруденции во второй половине XV века дают сочинения Фортескью: «De laudibus legum Angliae» и Литльтона: «Tenures». Первое имеет преимущественное значение в области публичного, второе — в области частного права. За Литльтоном следуют С. Жермэн («Dialogus de fundamentis legum Angliae et de conscientia», 1523), Фитцгерберт («New Natura Brevium», 1538), Стаунфорд, старейший английский теоретик уголовного права («The Pleas of the Crown», до 1558), Смит (его «De republica Anglorum» представляет собой сжатый компендиум государственного, уголовного и гражданского права Англии его времени, 1565).Хорошо известно также сочинение Кока как общего характера — «Institutes of the laws of England». Существовал целый ряд второстепенных юристов, последовательно разрабатывающих отдельные отрасли и всю систему английского права (из них выдаются Hall, Hawkins, Comyns — юристы XVII века).Одним из наиболее известных трудов английской юриспруденции Нового времени можно назвать четырёхтомную работу Уильяма Блэкстона«Комментарии к английским законам» (англ. Commentaries on the laws of England) конца XVIII века. Им же было введено преподавание вуниверситете национального общего права (англ. Common Law) в Великобритании, что оказало значительное влияние и на юриспруденцию США.
У наш час існує два типи нотаріальних систем, де форми організації нотаріату є різними залежно від того, яку роль і значення у сфері реалізації прав визнає за нотаріатом та чи інша держава.
Першу групу складають нотаріальні органи англосаксонських країн (Велика Британія, США тощо), до компетенції яких входить лише посвідчення документів і підписів. Наприклад, в англійських судах посвідчений нотаріусом документ не має повної юридичної сили доказу і потребує перевірки фактів, викладених в угоді. Система англосаксонського типу характеризується тим, що кодифіковані закони тут нечисленні, джерелами правових норм є переважно традиції та прецеденти, утворені юридичною практикою. З метою забезпечення основного принципу цивільного обігу — свободи угод — передбачена можливість користуватися будь-якими доказами. Сторони, що укладають контракт, перебувають «віч-на-віч» і, навіть передбачаючи заздалегідь можливі конфлікти з приводу виконання такої угоди, покладаються на суд, який повинен буде вирішити спір, що виникне.
Другу групу складають нотаріальні органи країн латинського, так званого писаного права, де з метою скорочення чисельності справ, що розглядаються судами, визнається особлива важливість письмових доказів, у яких фіксуються юридичні умови укладення різних правочинів. Щоб забезпечити превентивний захист прав окремих осіб і юридичної сили контрактів, що укладаються, в цих країнах уповноважують (призначають і контролюють) кваліфікованих професіоналів посвідчувати достовірність вчинюваних юридичних дій з тим, щоб гарантувати ефективність різних прав. При цьому мається на увазі, що вирішення конфліктів, що виникають у подальшому, за до судових органів має бути виключенням, оскільки при укладенні угоди створюються всі умови для її подальшої реалізації згідно із законом та інтересами сторін.