Объяснение:
Термін «педагогіка» отримав свою назву від грецьких слів paidos — дитина і ago — вести. У дослівному перекладі paidagogos означає «проводир дітей». Педагогом у Стародавній Греції називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово «педагогіка» стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.
Сучасна педагогіка — це наука про виховання людини. Під поняттям «виховання» в даному випадку розуміємо освіту, навчання та розвиток, тобто вживаємо його в найбільш широкому значенні.
Виховання виникло разом з появою людського суспільства. Воно невіддільне від соціального відтворення поколінь, природної потреби готувати до життя нащадків. Саме тому виховання є загальною і вічною категорією.
Педагогічні уявлення, знання складалися в практичному досвіді. За свідченням наскельних малюнків задовго до людської цивілізації виховання дітей здійснювалося шляхом включення їх у життя роду або сім'ї: залучення до праці, полювання, спорудження житла. У деяких племенах почали виникати своєрідні «школи» — хижі, де люди похилого віку готували підлітків до дорослого життя. Педагогічні знання систематизувались у вигляді висновків, порад, рекомендацій та існували в народних звичаях, обрядах, традиціях, народній творчості. Цей своєрідний звід правил і нормативів став джерелом розвитку соціальної поведінки людини в своїх основних постулатах: сповіді працелюбності, гостинності, любові до природи, взаємодо , милосердя, поваги до старших, миролюбства, — того, що пізніше увійшло до кодексу життя цивілізованого суспільства, стало першоосновою педагогічної науки й практики.
Науку часто ототожнюють із знаннями, що є грубим непорозумінням. Наука — це не лише знання, а й свідомість, тобто вміння належно користуватися цими знаннями.
Праведна думка - це результат виховної діяльності справедливої держави. З іншого боку, найголовнішою передумовою самозбереження держави є формування громадян у дусі праведності. Таким чином, інтереси держави і окремої людини взаємопов'язані. Педагогіка підпорядковується політиці. Навчання набуває цілеспрямованого і жорстко виховального характеру.
До початку XVII століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670). У 1632 році Коменський створив видатний твір «Велика дидактика», який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році — перше в світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку «Материнська школа». Усі педагогічні твори Я.А.
В Україні відбувалися ті самі процеси народження педагогіки в надрах філософської думки. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів), «Повчання Володимира Мономаха», «Житіє Євдокії Полоцької», «Повчання дітям ченця Ксенофонта», низка уривків з часописів та листів, де подаються описи народних традицій виховання дітей у сім'ях, ставлення батьків до своїх нащадків, моральні сентенції поведінки людини в товаристві.
Вершиною української народної педагогіки сучасні дослідники вважають козацьку педагогіку, яка втілює в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу»1. Основою виховання дітей змалку були провідні ідеї козацького руху (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особи, народовладдя). У малечий період, а далі — на родинно-шкільному ступені провідне значення мали культ Батька і Матері, Бабусі й Дідуся, Роду і Народу.
Розвиток педагогічної думки в Україні тісно пов'язаний з прогресивними течіями в російському та українському соціальному житті, що зумовлено історичними причинами.
Объяснение:Філософія – це наука і світогляд, метод і методологія,
логіка й теорія цінностей (ідеологія), які виконують
гносеологічну, світоглядну, аксеологічну і багато інших
функцій. Причому, як стосовно буття загалом, так і його
окремих підрозділів, зокрема. В цьому контексті ми говоримо
про філософію як особливу сферу духовно-практичного
засвоєння світу і, водночас, як про сутність того дійства
(процесу, відносин), яке розгортається у просторі і часі. У
першому випадку мова йде про філософію в її класичному
розумінні як онтологію і гносеологію, соціальну філософію і
філософію історії, логіку і аксеологію. В другому – про
філософію науки і культури, філософію історії і політики,
7
філософію права і релігії. Означену низку “філософій” можна,
очевидно, продовжувати. Наразі немає підстав, за якими ми
можемо “відмовити” у праві на існування такій відносно
самостійної галузі пізнання, як філософія освіти. А оскільки це
так, потрібно осмислити цей феномен у такому самому обсязі і
визначеннях, як філософія права, релігії, науки чи культури.
В інтелектуальній історії людства відома тісна взаємодія
філософії і педагогіки. Будь-яка педагогічна система завжди
своїм підґрунтям мала певну філософську систему, а будь-яка
філософська система як прикладне втілення реалізувалася
через педагогічні принципи та ідеї. Те, що ці сегменти науки,
культури, духовного життя суспільства як такого пов'язані одне
з одним, – очевидно. І педагогіка, і філософія займаються
ЛЮДИНОЮ, формуванням її духовного світу, загальної
культури, підготовкою до життя в самому широкому розуміння
цього слова. Проблемою є інше: яким чином і на яких засадах
здійснюється їхнє органічне поєднання, що конкретно означає
створений на цій основі синтез, яку функцію він виконує і як
змінюється в історичному просторі і часі?
Заглиблення в історію розвитку філософії і педагогіки дає
підстави для висновку про те, що всі великі і видатні педагоги,
як правило, були водночас відомими філософами і, навпаки, –
практично кожен великий філософ, як правило, завершував
“будівництво” своєї філософської системи етикою, головний
зміст якої складали вчення про мораль, теорія освіти і
виховання. Візьмемо, наприклад, античних мислителів. Фалес і
Демокріт, Сократ і Платон, Аристотель і Парменід. Хіба вони
були лише філософами? Хіба вони не бачили життя? Хіба їх не
цікавила доля людини, її навчання і виховання? Звичайно,
були, бачили, цікавила. Їхні етичні погляди – це чиста
(теоретична) педагогіка. Лише з тією різницею, що
висловлювалася вона на відповідному категорійному рівні,
систематизовано і у відповідності до загально-світогляднх
установок тієї доби. І не менше.
Те саме можна сказати й про великих педагогів. Руссо і
Коменський, Пирогов і Дистервег, Толстой і Ушинський,
Макаренко і Сухомлинський. Всі вони були не лише
знаменитими педагогами, але й видатними філософами,
8
оскільки намагались осмислити всезагальне, наблизити його до
ЛЮДИНИ, опрацювати механізми переведення в площину
конкретної навчально-виховної діяльності.
Цей взаємозв’язок є, звичайно, невипадковим. Філософія і
педагогіка є науками про людину, яка живе в суспільстві,
виконує певні соціальні ролі, реалізується (або не реалізується)
в ньому як особистість. Підготовка до життя – здобуття знань,
формування необхідних вмінь і навичок, світоглядної і
моральної позиції, загальної культури тощо, тобто, становлення
людини як особистості – складає основний зміст педагогічної
науки. Центральною є ця проблематика і у філософії. Саме тут
розгортається предметне поле співробітництва цих, здавалося б,
таких різних областей пізнавальної і практичної діяльності.
Саме тут здійснюється їхня взаємодія. “Саме тут, – як мовили
давні, – Родос”, де ми “маємо стрибати”, якщо хочемо
проникнути в сутність проблеми, а не обмежитися зовнішніми,
дотичними характеристиками.
Зрозуміло, кожна з означених дисциплін “добирається до
людини” своїми пізнавальними засобами, виконуючи при цьому
свої специфічні завдання. “Різність” предметів філософії і
педагогіки у науковій літературі відображена належним чином.
Що ж стосується їхньої єдності, то розмова лише
розпочинається. Характерно, що вона розгортається як розмова
про філософію освіти.