Автор "Неймовірних пригод Івана Сили" О. Гавриш наполягає на тому, що цей твір - дитяча казка. Але, як на мене, розповідь про Івана Силу - це пригодницька повість про видатну людину.
Прототипом образу Івана Сили стала реальна людина - Іван Фірцак (сценічне ім’я - Кротон) , якого на Закарпатті знають усі. Кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. Глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на Україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані "гастролі" у дворах.
На жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. А те, що Іван Фірцак належить історії України, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
"Неймовірні пригоди Івана Сили", попри казкову форму, - твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. О. Гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді "легенько потряс" нахабу, синка начальника, заступився за Міху Голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Відповідь: «Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.»
Кожного разу, читаючи Юрія Вінничука, я все більше і більше усвідомлюю, який же він талановитий, який… український, і як майстерно між стрічок вміє заховати ту саму правду, яку хоче донести своїми творами. «Місце для дракона» - казка. Але вона незвична для нашого сприйняття. Насамперед, у ній немає ґепі-енду. Отож настройтеся на сумне-сумне, і зовсім не дитяче чтиво. Адже дракон тут не страшний і жорстокий монстр, а витончений і вишуканий поет, який цитує біблію, любить городину, а біля його печери не купа кісток нещасних жертв, а красива і запашна клумба. Та й лицар тут, хоч і бестрашний, але не зовсім відповідає стандартам. Головне для нього - не слава на полі бою, а справедливість. І ніщо, навіть обіцяна рука князівни, не змусить його поступитися своїм принципам. «Місце для дракона» - сатира, що висміює чиновників, можновладців, які «діючи в рамках закону» плюють на саму людину, на почуття, на все красиве.
Вона гірчить на душу, але не отруює ії, просто бентежить і навіює сум. Скільки ще потрібно вбити драконів, щоб життя стало справедливим? Скільки безневинних грицьків мають скласти голову на алтар жадності і недбальства тих, хто зажирувавшись, не бачить прекрасності світу, для кого духовність - то гроші, закони для самих себе і знову гроші. Люди із грошовими знаками, замість зінниць. Ні гордощів, ні величі, одна тільки жадібність и ницість. Гидко, сумно, страшно.
А воїнів світу вбивають просто так. А може якраз саме тому, що вони воїни добра? – Я казав: не від нього зло… Воно в нас самих. – Держава спала. Я мусив її розбудити, – аж застогнав князь. – Але розбудилисьте не державу, а лихі інстинкти… – сказав пустельник. – Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як ні?… Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?… Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! Не обділи нікого, навіть юродивого! Навіть нетямущої дитини, бо й вона мусить мати свою турнію!
І підуть скоро по світу жебраки в пошуках драконів. Хоч одного, щоб самоутвердитися, а краще два, щоб надійніше, а ще краще з двома головами, ні з трьома. І щоб не літав, то зайве, і щоб без вогню, то не тільки зайве, а ще й страшно. І ніяких книжок, і думки геть…
Люди, схаменіться!
Пояснення: