Риба — в озері. А от коник-стрибунець зимує в мурашнику. Не вірите? Пізньої осені старі мурахи вкладають малих мурашат у ліжка, примовляючи: — Пора спати! Спати! Цілісіньку зиму! Але мурашата пустують, граються, вередують. Тоді старі мурахи кличуть коника-стрибунця: — Заграй нашим діткам колискову! Коник бере скрипочку і грає малим мурашатам тиху лагідну мелодію. І малі мурашата одразу засинають. За ними поринають у сон і мурахи. Останнім, випустивши із зелених лапок скрипочку, засинає сам коник. Він теж спатиме цілу зиму. Та навесні прокинеться першим, вибіжить із мурашника назустріч сонечку і заграє веселу закличну мелодію.
Мистецтво – це творче осмислення навколишнього світу талановитою людиною. Плоди цього осмислення належать не тільки його творцям, а всьому людству, що живе на планеті Земля. Безсмертні прекрасні утвори давньогрецьких скульпторів і архітекторів, флорентійських мозаїчних майстрів, Рафаеля й Мікеланджело… Данте, Петрарки, Моцарта, Баха, Чайковського. Дух захоплює, коли намагаєшся розумом охопити всі, створеними геніями, збережене й продовжене їхніми нащадками й послідовниками. Зараз неможливо уявити собі, що наше життя не супроводжувало б мистецтво, творчість. Це утопія, який, на щастя, ніколи не призначено втілитися в життя. Де й коли б не жила людина, навіть на зорі свого розвитку, він намагався осмислити навколишній його мир, а виходить, прагнув зрозуміти й образно, дохідливо передати отримані знання наступним поколінням
Так з’явилися настінні малюнки в печерах – древніх становищах людини. І це породжено не тільки бажанням захистити своїх нащадків від пройдених уже предками помилок, а передача краси й гармонії миру, замилування перед доконаними утворами природи
Людство не тупцювало на місці, воно поступально рухалося вперед і вище, так само розвивалося й мистецтво, що супроводжує людину на всіх етапах цей довгий і болісний шляхи. Якщо звернутися до епохи Відродження, захоплюєшся тими висотами, яких досягли художники й поети, музиканти й архітектори
Безсмертні утвори Рафаеля й Леонардо да Вінчі дотепер заворожують своєю досконалістю, пластикою й глибоким усвідомленням ролі людини у світі, де йому призначено пройти свій недовгий, але прекрасний, часом трагічний шлях
Росія не стала далекою провінцією мистецтва. Ще на зорі свого виникнення вона заявила голосно й сміло про своє право встати поруч із найбільшими творцями Європи: «Слово об полицю Игореве», ікони й розписи Андрія Рубльова й Феофана Грека, собори Володимира, Києва й Москви. Ми не тільки пишаємося дивними пропорціями храму Покрова на Нерли й московським Покровським собором, більше відомим під ім’ям храму Василя Блаженного, але й свято шануємо імена творців, якщо вони залишилися в пам’яті народу, як це трапилося із зодчими Бармой і Постником.
