аромат львова
після кількагодинної прогулянки вулицями львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. сюди приїжджають не просто подивитися, а духовно наснажитися. не один колишній львів’янин, нині мешканець києва, а чи москви, чи нью-йорка, сподівається знову наситити своє серце флюї львова, відчути солодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. у ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світобудови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки,— кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.
різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним виверженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назовні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься львовом, і застигла в дивовижних архітектурних формах. тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.
невеликий архітектурний комплекс вірменського катедрального собору є питомим фрагментом львова, без якого той не був би самим собою. мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.
заснований 1356 р., він став і культовим осередком численної вірменської громади й одним із культурних центрів львівського поспільства. щоразу, крокуючи вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої петром красовським із лугано, лагідно проникає в твою свідомість. відгороджене ґратками подвір’я вірменського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншому вимірі простору і часу. і ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. і це казково! а якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю михайла боярського «д’артаньян і три мушкетери», у якій відбувається дуель гасконця з атосом, портосом і арамісом. місцем зйомки її й стало це подвір’я. тут же — надгробки з епітафіями 600річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.
вулиця вірменська — одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. лаконічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою xvi ст., яке на вірменській «випинається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. навіть хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам’яниць львова — ампірний будинок «пори року», ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам’яницю, своїми дванадцятьма сузірними знаками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці вірменської. приваблюють рельєфи роботи гартмана вітвера на сусідній кам’яниці № 21, на яких прадавні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті — «тепер і тут», а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню
Серед письменників, чиї імена сучасному читачеві стали відомими не так давно, Валерій Підмогильний. Треба віддати дане: спадщину письменника повернуто повністю, і його визнали одним з найколоритніших письменників новітньої української літератури.
У біографії письменника є багато "білих плям", вона чекає свого дослідника. Відомо, що народився він під Катеринославом учився в університеті, займався педагогічною діяльністю, працював у видавництві, секретарем секції художньої пропаганди, писав художні твори. Дату розправи над Валерієм Підмогильним не установлено: одні говорять, що його розстріляли на Соловках у 1937 році під час масового знищення політичних в'язнів, інші — в 1941 році.
Почав писати Підмогильний у 20-ті роки. Головний герой оповідань — інтелігентний міщанин, який відкинув традиції старого побуту, а на новий дивиться з високостей буржуазного індивідуалізму. Ставлення до автора оповідань і його особистості було різне. Більшість літературних критиків вимагали розправитися з ним.
Письменникові робить честь те, що він, незважаючи на шалені атаки, залишився перш за все людиною, думаючим художником слова, якого хвилювали проблеми сучасності, людини, якій завжди співчував. Він схильний до психологізму, і в цьому бачить головне своє завдання. Одним словом, уже в оповіданнях "В епідемічному б арапі", "Собака", "Проблема хліба" В. Підмогильний ствердив себе "письменником із доброю літературною школою".
Найбільш відомий твір автора — роман "Місто", який він у 1928 році друкує в місті Харкові. В основі сюжету — історія людської душі (можливо, з автобіографічними елементами). Хоч сам письменник категорично заперечував ототожнення героя з автором.
Дивіться також
"Місто" (повний текст)
"Місто" (скорочено)
Чому роман "Місто" називають екзистенціалістським романом? (та інші запитання)
Біографія Валер'яна Підмогильного
Головний герой — Степан Радченко. Виходець із села, він приходить до міста і вступає до вищого навчального закладу. Через певні обставини не закінчує вузу, влаштовується на роботу в журналі і одночасно починає займатись літературною творчістю. У Степана багато друзів. Їх об'єднує літературне життя.
На перший погляд, це звичайний тип інтелігента перших пожовтневих років. Та то тільки так здається. В. Підмогильний, майстер психологічного аналізу людської душі, створив образ неоднозначний і, можна сказати, складний. Це людина, сповнена суперечностей: зовні він красивий, привабливий, користується певним авторитетом у літературних колах, та в нього темне нутро. Як говорить сам автор, залишилося в нього щось від дикого звіра. А місто, яке так гостинно зустріло його, він хоче підтоптати, покласти собі під ноги.
У душі Степана постійний двобій добра і зла, правди і кривди, через свою безпринципність герой не може визначити, що ж головніше для нього в цьому двобої.
В. Підмогильний добре володів французькою мовою, переклав багато з французької на українську. Парадоксально звучать про те, що в 30-ті, 50-ті роки переклади письменника друкувалися без автора перекладів.
Літературна критика сьогодні, аналізуючи роман "Місто" и головного героя, приходить до думки, що він, Степан Радченко, нагадує Любого Друга з відомого роману Гі де Мопассана.
Та, читаючи уважно роман, можна зробити й інший висновок. Ні, він не Любий Друг, він — людина-завойовник, яка розбазарює свій талант. Ось один з епізодів роману. Степана запросили на вечірку до інституту, де він читає своє оповідання "Битва". "Успіх, пише автор", — був великий, — "та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави".
У розмові з Борисом, відвертим прихильником літератури, Степан говорить, що оповідання — це жарт, це розвага, а за ніч пише декілька творів у цьому ж жанрі.
Іноді в голові Степана з'являються справді думки, не притаманні інтелігентній людині. Посварившись з Максимом, він пішов геть. А в голові вирій думок: ця наволоч ударила його в обличчя! Ач який лицар об'явився!
Объяснение: