У наших давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою, не вихвалює героїв, але зворушує серце. У ньому таїться якесь пророкування, що підтримує надію й віру в ідеали тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали…» *** HUAWEI Украина Жив колись у Києві в неволі улюблений син половецького хана, малий хлопчина. Якось під час походу його взяв у полон князь Володимир Мономах і залишив при собі за вроду. Хлопчик жив у розкошах і з часом потроху став забувати рідний степ, а чужий край і звичаї вважав рідними. Та не так жилося хану «без коханої дитини», в самотині. Він сумував і журився, не їв і не спав. Тоді покликав свого гудця і звернувся до нього з такими словами: «Слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба — людям долю віщувати, словом, піснею своєю всіх до себе привертати». І попросив гудця піти у Руську Землю, відшукати сина, розповісти, як за ним побивається його батько. А щоб він згадав усе, хан сказав посланцю: «Заспівай ти йому пісню нашу, рідну, половецьку, прожиття привільне наше, нашу вдачу молодецьку. А як все те не дай йому євшан-зілля, щоб, понюхавши, згадав він степу вільного привілля». І пішов гудець в дорогу, йшов три дні й три ночі. Прийшов до Києва опівночі, прокрався, як злодій, до сина свого пана і почав його умовляти повернутися. Але слова на хлопця не діють, бо забув він і батька, і родину. Тоді гудець вдарив по струнах, заспівав пісню «вільного народу» «про лицарськії походи», «про славетнії події». Спочатку «ревли—стогнали струни», «мов скажена хуртовина». Потім спів змінився на «народний, колисковий». Гудець тихо заспівав молодому половчанинові ту пісню, яку йому співала мати, коли колисала. Але ні спів лагідний, як молитва, ні сильний, дужий «не вразив юнацьке серце». Схилив голову старець у розпачі: «Там, де рустка замість серця, порятунку вже не буде!..» Раптом згадав про євшан-зілля, дістав заповітний сповиток і дав юнакові понюхати те бадилля. Із тим сталося диво. Хлопець поблід, зірвавсь на рівні ноги і перед ним «Рідний степ — широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий — раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди…» Він скрикнув: «Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!» — і подався разом з гудцем у дорогу, оминаючи сторожу. *** «Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?» Чи багато твоїх синів зосталось, чи не відцуралися вони від тебе? Колись були кобзарі — гудці народні, що доносили до людей « Заповіти благородні», «а проте тієї сили, духу, що зрива на ноги, в нас нема і манівцями ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, того зілля—привороту, щоб на певний шлях направить,— шляху край свій повороту?!» 1899 р.
Печорин и Онегин принадлежат к тому общественному типу двадцатых годов девятнадцатого века, которых называли «лишними» людьми. «Страдающие эгоисты», «умные ненужности» - так образно и точно определил сущность этого типа Белинский. Итак, чем похожи и в чем различны персонажи пушкинского и лермонтовского произведений? Прежде всего, герои обоих романов предстают перед нами как исторически и социально обусловленные человеческие характеры. Общественно - политическая жизнь России двадцатых годов девятнадцатого века – усиление политической реакции, упадок духовных сил юного поколения – породила особый тип непонятного молодого человека того времени. Онегин и Печорин объединяют их происхождение, воспитание и образование: оба они – выходцы из богатых дворянских семей. При этом оба героя не принимают многое из светских условностей, отрицательно относятся ко внешнему светскому блеску, лжи, лицемерию. Об этом свидетельствует, например, развернутый монолог Печорина о своей «бесцветной» молодости, которая «протекла в борьбе с собой и светом». В результате этой борьбы он «сделался нравственным калекой», быстро пресытившись «всеми удовольствиями, которые можно достать за деньги». То же определение вполне применимо и к пушкинскому герою: «забав и роскоши дитя», он быстро устал от светской суеты, и «русская хандра им овладела понемногу». Объединяет героев и духовное одиночество среди светской «пестрой толпы». «… Во мне душа испорчена светом, воображение беспокойное, сердце ненасытное»,- горько замечает Печорин в разговоре с Максимом Максимычем. То же самое говорится и об Онегине: «… рано чувства в нем остыли; ему наскучил света шум». Отсюда в обоих произведениях возникает идея эскапизма- стремление обоих героев к уединению, их попытка отстранения от общества, мирской суеты. Это выражается как в буквальном уходе от цивилизации, так и в бегстве от общества в мир внутренних переживаний, «условий света свергнув бремя». Объединяет Онегина и Печорина и общий мотив «странствия без цели», «охота к перемене мест»(скитания Печорина на Кавказе, бесплодные путешествия Онегина после дуэли с Ленским). Духовная свобода, которая понимается героями как независимость от людей и обстоятельств, является главной ценностью в системе мировоззрения обоих персонажей. Так, например, Печорин объясняет отсутствие у него друзей тем, что дружба всегда ведет к потере личной свободы: «Из двух друзей один всегда раб другого». Сходство Онегина и Печорина проявляется и в их одинаковом отношении к любви, не к глубокой привязанности: «Измены утомить успели; Друзья и дружба надоели». Подобное мировосприятие определяет особое значение поступков героев в жизни других людей: оба они, по разному выражению Печорина, играют роль «топоров в руках судьбы», причиняют страдания людям, с которыми сталкивает их судьба. Гибнет на дуэли Ленский, страдает Татьяна; аналогично погибает Грушницкий, умирает Бэла, обижается добрый Максим Максимыч, разрушается уклад контрабандистов, несчастливы Мери и Вера. Героям Пушкина и Лермонтова почти в равной степени свойственно «принимать вид», «надевать маску». Еще одно сходство этих героев заключается в том, что они воплощают тип интеллектуального персонажа, которому свойственны неординарность суждений, неудовлетворенность собой, склонность к иронии – все то, что блестяще определяется Пушкиным как «резкий, охлажденный ум». В этом отношении существует прямая перекличка пушкинского и лермонтовского романов. Однако есть и явные отличия между характерами этих персонажей и средствами их художественного изображения в обоих романах. Так в чем же разница? Если Печорину свойственны безграничная потребность в свободе и постоянном стремлении «подчинять своей воле, что его окружает», «возбуждать к себе чувство любви, преданности и страха», то Онегин не стремится к постоянному самоутверждению за счет других людей, занимает более пассивную позицию. Мировосприятие Печорина отличается так же большим цинизмом, некоторым пренебрежением
В русской литературе XIX века образы Евгения Онегина и Печорина стали символами эпохи. В них соединились типические черты представителей дворянского сословия с выдающимися личными качествами, глубоким интеллектом и силой характера, которым, увы, не нашлось применения в условиях глубокого нравственного кризиса, ставшего главной приметой времени в 30-е – 40-е годы. Непонятые в своем кругу, лишние, они понапрасну растратили свои силы, так и не сумев преодолеть нравственную глухоту современников и мелочность общественного мнения, считавшегося главным мерилом человеческих ценностей в высшем свете. При всей похожести, Онегин и Печорин наделены яркими индивидуальными чертами, благодаря которым интерес к этим литературным героям проявляют и современные читатели.
У наших давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою, не вихвалює героїв, але зворушує серце. У ньому таїться якесь пророкування, що підтримує надію й віру в ідеали тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали…» *** HUAWEI Украина Жив колись у Києві в неволі улюблений син половецького хана, малий хлопчина. Якось під час походу його взяв у полон князь Володимир Мономах і залишив при собі за вроду. Хлопчик жив у розкошах і з часом потроху став забувати рідний степ, а чужий край і звичаї вважав рідними. Та не так жилося хану «без коханої дитини», в самотині. Він сумував і журився, не їв і не спав. Тоді покликав свого гудця і звернувся до нього з такими словами: «Слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба — людям долю віщувати, словом, піснею своєю всіх до себе привертати». І попросив гудця піти у Руську Землю, відшукати сина, розповісти, як за ним побивається його батько. А щоб він згадав усе, хан сказав посланцю: «Заспівай ти йому пісню нашу, рідну, половецьку, прожиття привільне наше, нашу вдачу молодецьку. А як все те не дай йому євшан-зілля, щоб, понюхавши, згадав він степу вільного привілля». І пішов гудець в дорогу, йшов три дні й три ночі. Прийшов до Києва опівночі, прокрався, як злодій, до сина свого пана і почав його умовляти повернутися. Але слова на хлопця не діють, бо забув він і батька, і родину. Тоді гудець вдарив по струнах, заспівав пісню «вільного народу» «про лицарськії походи», «про славетнії події». Спочатку «ревли—стогнали струни», «мов скажена хуртовина». Потім спів змінився на «народний, колисковий». Гудець тихо заспівав молодому половчанинові ту пісню, яку йому співала мати, коли колисала. Але ні спів лагідний, як молитва, ні сильний, дужий «не вразив юнацьке серце». Схилив голову старець у розпачі: «Там, де рустка замість серця, порятунку вже не буде!..» Раптом згадав про євшан-зілля, дістав заповітний сповиток і дав юнакові понюхати те бадилля. Із тим сталося диво. Хлопець поблід, зірвавсь на рівні ноги і перед ним «Рідний степ — широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий — раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди…» Він скрикнув: «Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!» — і подався разом з гудцем у дорогу, оминаючи сторожу. *** «Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?» Чи багато твоїх синів зосталось, чи не відцуралися вони від тебе? Колись були кобзарі — гудці народні, що доносили до людей « Заповіти благородні», «а проте тієї сили, духу, що зрива на ноги, в нас нема і манівцями ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, того зілля—привороту, щоб на певний шлях направить,— шляху край свій повороту?!» 1899 р.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/yevshan-zillya-perekaz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Объяснение: