"Моя душа — це храм чи купа цегли?" (за романом Олеся Гончара "Собор") (ІІ варіант)
Душа людська...
Що воно таке?
Так чи інакше, але є в людини дещо, що робить її саме людиною. І ми називаємо це "дещо" душею. Це слово несе в собі позитивний зміст: душа — добра, свята, рідна... І значно рідше ми чуємо: зла, жорстока, продана дияволу душа. Про погану ж людину часто кажуть: "у нього немає душі".
Отже, душа — це щось позитивне. Але і прекрасні споруди можна перетворити на купу цегли. Це відбувається з різних причин. Часом життя заганяє людину в глухий кут — і душа її перетворюється на руїну, а іноді людина сама руйнує власну душу.
Про це й розповідає нам роман О. Гончара "Собор".
Побудований він на протиставленнях і контрастах. У одних людей душа — собор (як втілення краси, духовності, добра), у інших — купа цегли, або (що ще гірше!) — взагалі вона відсутня. А проявляється це у ставленні до різних подій і явищ, з якими людина стикається в житті.
Основа життя — кохання, сім'я, продовження роду. тому ми бачимо в романі з одного боку Віруньку та Івана Баглая з їх зворушливою вірністю і ніжністю, Єльку та Миколу з їх романтичною чистою закоханістю, а з іншого — бригадира, який наплював Єльці в душу, "батькопродавця" Володьку Лободу, що бачить у дівчині красиву річ, яку треба шліфувати.
Скрізь і всюди людину оточує природа. Старий Лобода закликає кожного посадити дерево. Його ж син збирається затопити або висушити (йому однаково) плавні, аби відзначитися, догодити начальству.
Виявляється людська душа і в ставленні до предків, до історії, до свого коріння. Академік Яворницький навіть під загрозою смерті готовий захищати козацький музей від осквернителів. Існування цього музею збагачує Єльку, вона вдячна своїм предкам за прекрасний посаг: чисте небо і прекрасний собор. Микола Баглай схиляється перед генієм того юнака, що за три дні з очерету зробив "проект" майбутнього собору. А Лобода-"висуванець" разом із однокурсником Миколи Геннадієм вважає усе це "мотлохом" минулого.
Важливу роль в житті людини відіграє і мистецтво, що розвивалося ще з печерних часів. Поезія, живопис, музика — це людинознавство.
Багато на світі речей, над якими ми майже не замислюємося в повсякденному житті. Наприклад, сміх, біль, радощі, туга. Вони є частиною нашого життя.Сміх — здавалося б, звичайна річ. Ми сміємося, коли нам весело, та й годі. Але, якщо придивитися, все не так просто. Сміх може грати кілька ролей.Ми сміємося над кумедним жартом — тут сміх виступає як прояв позитивних емоцій. Навіть вчені кажуть про те, що веселий, здоровий сміх є дуже корисним. Він поліпшує настрій людини, добре впливає на здоров'я. Як стверджують вчені, сміх навіть подовжує життя. А про те, що сміх втілює в собі саму радість цього життя, не варто і казати. І так зрозуміло!Існує навіть ціла лікарська наука — сміхотерапія. Недарма кажуть люди, що сміх — спражній лікар душі людини.Сміх буває й іншим: злорадним або недоречним. Такий сміх здатен відвернути від людини оточуючих та друзів. Про такий сміх говорять люди: “дурний”, “сміх без причини є признаком дурачини”.Сміх буває також іронічним та сатиричним. Такий сміх здатний змінювати долю народів, образно кажучи, лікувати народну душу. З давніх-давен народні митці, поети висміювали в своїх творах недоліки влади та населення. Наприклад, зажерливість, скупість, “телячу” покірність, невихованість. Вершиною такого гострого сміху є сарказм. Так сміявся Шевченко над царями та царицями в поемі “Сон”.Сміх завжди робив свою справу. При до сміху творилася історія: скидали жорстоких тиранів, формувалися характери цілих народів. Сміх, гумор повертали життєрадісність бійцям в найтяжчі години війни. Можна навести ще багато прикладів впливовості сміху.В своїх міркуваннях я дійшов висновку, що сміх — велика сила, здатна змінити цей світ на краще.
"Моя душа — це храм чи купа цегли?" (за романом Олеся Гончара "Собор") (ІІ варіант)
Душа людська...
Що воно таке?
Так чи інакше, але є в людини дещо, що робить її саме людиною. І ми називаємо це "дещо" душею. Це слово несе в собі позитивний зміст: душа — добра, свята, рідна... І значно рідше ми чуємо: зла, жорстока, продана дияволу душа. Про погану ж людину часто кажуть: "у нього немає душі".
Отже, душа — це щось позитивне. Але і прекрасні споруди можна перетворити на купу цегли. Це відбувається з різних причин. Часом життя заганяє людину в глухий кут — і душа її перетворюється на руїну, а іноді людина сама руйнує власну душу.
Про це й розповідає нам роман О. Гончара "Собор".
Побудований він на протиставленнях і контрастах. У одних людей душа — собор (як втілення краси, духовності, добра), у інших — купа цегли, або (що ще гірше!) — взагалі вона відсутня. А проявляється це у ставленні до різних подій і явищ, з якими людина стикається в житті.
Основа життя — кохання, сім'я, продовження роду. тому ми бачимо в романі з одного боку Віруньку та Івана Баглая з їх зворушливою вірністю і ніжністю, Єльку та Миколу з їх романтичною чистою закоханістю, а з іншого — бригадира, який наплював Єльці в душу, "батькопродавця" Володьку Лободу, що бачить у дівчині красиву річ, яку треба шліфувати.
Скрізь і всюди людину оточує природа. Старий Лобода закликає кожного посадити дерево. Його ж син збирається затопити або висушити (йому однаково) плавні, аби відзначитися, догодити начальству.
Виявляється людська душа і в ставленні до предків, до історії, до свого коріння. Академік Яворницький навіть під загрозою смерті готовий захищати козацький музей від осквернителів. Існування цього музею збагачує Єльку, вона вдячна своїм предкам за прекрасний посаг: чисте небо і прекрасний собор. Микола Баглай схиляється перед генієм того юнака, що за три дні з очерету зробив "проект" майбутнього собору. А Лобода-"висуванець" разом із однокурсником Миколи Геннадієм вважає усе це "мотлохом" минулого.
Важливу роль в житті людини відіграє і мистецтво, що розвивалося ще з печерних часів. Поезія, живопис, музика — це людинознавство.
Объяснение: