Кожна людина народжується унікальною. Як тільки дитинка вперше в житті відкрила очі, вона починає навчатися. День за днем вона пізнає все нове і нове, радіє кожній митті, але ось уже наш хлопчик чи дівчинка починають пізнавати світ все краще і краще і розуміють, що не все так просто, що не на всі питання є відповідь і що деякі питання краще залишити без відповіді. І хочеться сховатися від цього, втікати, аж тут знаходьтеся просте вирішення всіх цих складних проблем, яке мучить нашу маленьку дитинку, все просто, забуть, не переймайся цим, будь як всі, і в масі сірих людей настає поповнення...
А що як ні? Що, якщо не залишати все як є, не забувати про проблеми, а намагатися знайти їх вирішення. Що якщо не боятися поставити питання на яке немає відповіді, що якщо засумніватися в доводах геніях і сказати: "Ні, все не так"? Хотілося б, щоб більшість людей так робили, але простіше сидіти і не думати про це. В одній із своїх книг Рей Бредбері написав, що людина, яка вміє розбирати телевізор набагато щасливіша, аніж та, яка намагається виміряти і вичислити всесвіт, бо його не виміряти, не вичислити, не відчуваючи при цьому, як ти насправді нікчемний і самотній, але це ж не означає, що не варто намагатися.
Сумніватися і думати не так як всі - непросто, більше того, зазвичай, наслідком цього є повна ізоляція суспільство інакодумця. Жити з всіма простіше, але хіба ж можна тоді пізнати щастя, будучи частиною маси, забувши той дивний дитячий світ, де все було таке нове і неповторне? Чи можна бути із закритими очима щасливим? Напевне, так. Але для чого себе позбавляти бачення? За стіною із сірих людей, ховається щось страшне, від чого, моторошно в душі, але там ховається і щось воістину прекрасне. Не варто боятися, не варто закривати собі очі, адже лише пройшовши сіру стіну, лишивши позаду упередження, норми та правила, які писалися століттями і сумніваючись кожної хвилині в вірності того, що навкруги, можна побачити те прекрасне, яка так близько від нас, та водночас так далеко.
У душі кожної людини завжди живуть дві несумісні речі — добро і зло. Хто з них переможе, такою і буде людина. Дуже важливо, щоб душі більшості з нас були чистими, щедрими, щоб зло не мало змоги оселитися там і перемогти. Інакше наша планета перетвориться на розсадник злої сили, здатної загубити увесь всесвіт.
Про одвічну боротьбу добра і зла відомо ще з часів створення Біблії, а може, і ще раніше. Якщо ж звернутися до усіх світових культур, то і там можна знайти згадки про цю смертельну боротьбу. Добро — це, звісно, Бог. Як тільки не називали того, з ким повсякчас бореться володар Всесвіту, Бог, — Рогатий, Мефістофель, Диявол, Сатана... Вже більше двох тисячоліть ведеться та боротьба, але й досі невідомо, хто у ній переміг. Чаша терезів схиляється то в один, то в другий бік. Здається, що ніколи ми не дізнаємося, чи переможуть добро, мир на нашій планеті.
Відомо, що Бог — це, перш за все, Любов. Любов до усього: до тварин, до травиці, до сонця, до землі, до пташини у небі, до матері, до коханих, до усього людства. Але чи багато зараз на Землі людей, які б дбали про усіх на цій планеті? Більшість з нас чомусь забули про милосердя, взаємодо доброту, яких нас вчить священне писання, і намагаються жити за якимись новими законами, які більше скидаються на "вовчі".
Мабуть, це і є ота одвічна боротьба добра і зла, про яку так багато говорять та пишуть.
Про цю боротьбу розповідали нам ще наші старенькі бабусі та дідусі — це казки. Чомусь у казках справедливість, правда — добро — завжди перемагають, незважаючи на, здавалося б, дуже важкі та нелегкі перешкоди. Знешкоджують і різноманітних страховиськ, і жахливих відьом, і нахабних мачух, і підступних тварин. Завжди у казках є щасливий кінець, який так і приваблює маленьких читачів та слухачів. Дітлахи знайомляться з ними з великою цікавістю, намагаючись наслідувати саме добрих героїв, маючи у маленьких серцях вже немалу ненависть до того ж Кощія чи Баби-Яги, які виступають завжди з поганого боку. А добрі Івани-царевичі, хоробрі солдати, богатирі стають втіленням дитячих мрій і наслідувань. Казки, я гадаю, саме і вчать доброті, милосердю, любові маленьких дітей; вони ніби є їхніми першими вчителями, хоч і у чарівному світі.
ответ:
уже понад півтора століття поема і. котляревського "енеїда" не втрачає популярності серед українських читачів. і це не дивно, бо, узявши класичний твір римської літератури, котляревський зробив на основі цього сюжету справжню українську поему, сповнену гумору та героїзму.
за римською міфологією, еней був сином троянця анхіза і богині венери, який після загибелі трої довго мандрував, виконуючи волю богів, доки не зупинився в лаціумі. згодом нащадки енея заснували великий рим.
а от як починається "енеїда" котляревського:
еней був парубок моторний
і хлопець хоч куди казак,
удавсь на всеє зле проворний,
завзятіший од всіх бурлак.
і одразу — де той рим! наш, український парубок, веселий та трохи бешкетний, сміливий та кмітливий. і товариші його — хіба ж це греки? і пісні вони співають українські, і обід у них — "з салом галушки", "лемішка і куліш", і горілку та брагу п'ють вони, як справжні козаки. а боги поводяться, як дуже знайоме панство — скубуться, сваряться, ошукують один одного, не цураються хабаря (нептун за півкопи грошей погоджується припинити шторм).
еней та його друзі дуже схожі на тих стародавніх вояк із козацтва, що вміли добре поїсти та випити, кохалися з жінками, але й воювали відважно й так, наче мимохідь, без удаваної пишності, засновували міста.
коли еней і його воїни потрапляють до дідони, це наче козацька ватага після боїв відпочиває — танцює, їсть та п'є, ніби й одружитися ладні. але ось лунає "воля богів" або козацької долі — і ніщо їх не зупинить.