Онон біля пшеничних кіп дід Матвій гуси посе…
— Здорові були, діду Матвію!
— Здрастуйте!.,
— Як живете?
— Нічого собі!..
Тільки дід Матвій каже не «нічого собі», а каже дід Матвій про те, як він живе, посвоєму…
Дуже «круто» дід Матвій каже… Взагалі дід Матвій говорить дуже «кучеряво», і за кожним висловом і за кожним словом дід Матвій «загинає», і «загинає» так, що ніхто навкруги так «загнути» не може…
Великий дід у цій справі архітектор: у його стільки поверхів, з такими карнизами, з такими візерунками, що не балачка в діда Матвія, а мереживо, «богом», «душею», «Христомбогом», і «матір'ю» вимережане…
То змалку ще як почав панів лаять, та й по сі пори…
Хай і панів уже нема, та не відвикати ж дідові Матвієві в 73 роки!..
— Ото як викинув мене був батько отаким іще під лісу, так я встав, та як пішов, як пішов!.. А було мені тоді… Таке було — ні хлопець, ні парубок… Так за свій вік я й набачився, я й наслухався… Та нічого, не звалили. Живий. І житиму ще, бо наша тепер узяла…
Дідова тепер узяла…
Дід Матвій стоїть серед лану, а праворуч у його Псьол, а перед ним у його луг… І луг, і лан, і Псьол, і все навкруги, тепер «наша взяла»…
Стоїть дід Матвій, на ціпка спирається… Невисокий дід Матвій, у білій полотняній жилетці, в білих полотняних штанях, у чорнім картузі, на брови насунутім, і дивиться дід Матвій на всі чотири боки, дивиться своїми вже не зовсім прозорими очима… І ноги в діда Матвія вже трохи колесом, і хляпають по дідових Матвієвих литках коротенькі халявки. У чоботах дід Матвій, бо:
— Е! Колеться!.. Стерня колеться!..
А скільки ж оті дідові очі, тепер уже трохи непрозорі, за 73 роки поперебачили, а скільки дідові оті, трохи колесом, ноги попереходили, а скільки оті дідові порепані руки поперетягали, а скільки ота дідова Матвієва спина попереносила…
Може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:
— Не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись бачив! Ліве слізьми береться й закисає!.. Трояндою казано промивати, промивав — не бере… Якби мені оце крашанку, я б у п'ять секунд вилікувався… З крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе… І пройшло…
Може, через це й ноги діда Матвія трохи колесом, бо:
— Не вбіжу вже тепер, як колись бігав. Гуски іноді,— здохла б вона йому, — не наздожену!.. Таке…
І руки вже в діда Матвія не так косу цуплять, і спина в діда Матвія вже не так швидко і згинається, і випростується…
Тільки дух у діда Матвія, як і колись:
— Та не скорюся, їйбо, не скорюся… А як побачу неправду, так дивись: для неправди в мене цього й ціпка застругано… Так і порішу… Враз!
* * *
Небо з чорного поступово стає ліловим. Починається ранкова перекличка півнів. Десь унизу в сараї, бабуся гримить цинковими відрами, збираючись на ранкове доїння. Корова Зорька, відкликаючись на своє ім’я, давно прокинулася і своїм муканням вітається зі всім двором.
Бабуся лозиною підганяє Зорьку вслід стадом і проціджує молоко. Я стрімголов скочуюсь з сінника, біжу до рукомийника, швидко вмиваюся і чищу зуби. Через п'ять хвилин я сиджу за масивним дубовим столом, де мене вже чекає сніданок — хрусткий окраєць свіжоспеченого хліба та кухоль ще теплого молока.
Потім я біжу до бабусі в город, де більше заважаю, ніж допомагаю, так як абсолютно не маю поняття, як полоти, підгортати тощо. Коли натовп усміхнених хлопців та дівчат, запекло жестикулюючи, намагається привернути мою увагу, бабуся з явним полегшенням, відправляє мене з ними купатися на річку.
На бігу ми скидаємо з себе майки, шорти і з розбігу, з дикими криками, розрізаємо своїми тілами прохолодну, пружну воду. Рибалки з протилежного берега погрожують нам кулаками, і ми вискакуємо з річки, як зграйка розтривожених птахів. Відбігши, падаємо на прибережну, з останніми крапельками роси, траву, після чого поступово затихаємо. Коники і цикади стрекочуть прямо у вуха. Різнобарвні бабки, ніби загін вертолітників, кружляють над головами. Ми загоряємо, перевертаючись на сонечку, як рум'яні оладки.
Хтось запропонував пограти в доганялки. Всі знову зірвалися з місця і помчали навипередки, тепер вже одягаючись на ходу. Я біжу без зупинки, не оглядаючись, поки не опиняюся на узліссі. Зупиняюся віддихатися і поринаю в чарівний світ звуків і фарб. Птахи виводять свої трелі різними голосами, які зливаються в єдину дуже потужну симфонію. Вітерець пробігає легким трепетом клавіш роялю по листочкам кущів, піднімаючись все вище і вище і, нарешті, потроху завмирає десь у розлогих кронах могутніх дерев-старожилів. Моє «ау ...!» котиться по величезній галявині, оббігає її навколо і злітає в небо. Тут знову з-за кущів і дерев з'являються хитрющі, замурзані личка. З новими силами і переможними криками ми носимося по лісу до знемоги.
Сонце знаходиться в самому зеніті, коли ми, вже втомлені від спеки і своїх забав, повертаємося в село. Бабуся чекає біля хвіртки, приклавши руку «козирком» до чола. Побачивши мене, зморшки на її обличчі розгладжуються, очі теплішають і зволожуються.
За смачним обідом ми ділимося кожен своїми враженнями про минулий ранок і обом це цікаво. Потім в дальній кімнаті, де прохолоду дає пишноцвітна, з медовим запахом, липа за вікном, моя бабуся відпочине на старенькому плюшевому кріслі, а я на залізному скрипучому ліжку, бабусиному ровеснику, в неосяжній горі величезних пухових подушок.
Ми бачимо один і той же сон: літо, село, річка, ліс, мукаюча Зорька і ми в обнімку з бабусею. Назавжди... Які ж все-таки чудові літні канікули в селі!
ЕЩЕ ПО ТЕМЕ:
Твір на вільну тему. Твір на тему: Літні канікули. Світанок в степу, або літні канікули на просторах Бессарабії
Друзья вам огромное за рекомендации и репосты!