ответ:«Один мій товариш-медик, був одним з перших поранених лікарів. Мав складне поранення в око, і лише у Філадельфії змогли йому око врятувати. В період реабілітації він відвідав бейсбольний матч. Величезний стадіон, величезні монітори на тому стадіоні, і от перерва, камера вихоплює сектор, де сидять двоє хлопців і коментатор каже: «У нас на матчі разом з нами присутні ветерани війни в Афганістані» та називає їхні імена. Стадіон встає й п’ять хвилин плескає. Не аналізуючи, що вони робили в Афганістані, для чого вони туди поїхали, чи то правильно, чи ні! Просто всі розуміють одну просту річ: це люди, що підписали контракт і цим самим засвідчили, що свідомі того, що їх можуть скалічити чи вбити й вони до цього готові. Вони взяли на себе ту відповідальність. І обов’язок суспільства тих людей толерувати настільки, наскільки це можливо. І таких прикладів зі США можна наводити безкінечно. Кожен героїчний вчинок, вчинений українськими солдатами, тими, які «на нулі», які сідали в машини і їхали під кулями, під свистом, має бути розказаний. Тих солдатів треба кликати в школи, їх треба показувати, дітям треба пояснювати, що ось ці люди, завдяки яким у вас мирне життя, що ви тут вчитеся, а надворі не свистять кулі й не горять будинки. І тоді захисники збагнуть одну просту річ, що вони не є відкинуті суспільством», – зазначає Тарас Кльофа.
Дивись.info - https://dyvys.info/2020/10/15/taras-klofa-kozhen-geroyichnyj-vchynok-vchynenyj-soldatamy-maye-buty-rozkazanyj/
Объяснение:
Відповідь:
Епітети: дітям безжурним, в морях суворих, хвиль розбурханих, Англії пихатій, грізний океан, небо грозове.
Метафори: серце стало крижаним; тамує келих скорботу й біль; я серцем завжди сирота; в серці в мене стільки льоду; світ лукавства і облуди.
Порівняння: як мені з душного світу, душа, мов птах прип’ятий; мов голуб до свого кубла, у небо грозове злетіти.
Риторичні звертання: а ти, о жінко, світоч вроди; дай утекти мені, талане, на лано урвищ і горбів; То, Правдо, промінь твій жорстокий вернув мене у ниций світ;
Риторичні запитання: Де ж друзів коло? Чом не склалась та приязнь вірна і свята? Навіщо ж темрява ховає той знак останньої межі?
Хочеш пізнати людину — наділи її грошима та владою» — говорить народна мудрість. І, як свідчить світова література та життєвий досвід, у переважній більшості випадків вони «псують» людину. Отже, гроші і влада — зло? Спробуємо дати відповідь на це питання.
Гроші — це «вічна» проблема. Одні не знають, де їх взяти, а інші — куди їх подіти, щоб отримати ще більше. Яскравим прикладом цієї проблеми є п’єса І. Карпенка-Карого «Сто тисяч».
Головний герой п’єси, Калитка, так визначає місце грошей у своєму житті: «Гроші — всьому голова». І дійсно, вони заполонили не лише розум Герасима, а й душу. Все у своєму житті і житті рідних йому людей він вимірює грошима. Протягом п’єси ми бачимо, як у Калитці гине людина, бо стяжательство і скнарість беруть у ньому гору. Ми здогадуємося, що колись Калитка, можливо, був доброю людиною. Він працьовитий, любить землю. До неї він із ніжністю промовляє: «Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! І все то гроші, гроші, гроші». Герасим уже давно втратив ніжні почуття до своєї дружини. Він розуміє, що вона працьовита, «з діжі рук не виймає з ранку до вечора», але при цьому він не здатен навіть на елементарну вдячність. Коли Параска попросила запрягти воза, щоб з’їздити з Мотрею до церкви, Герасим відповів, що «коні за гроші куплені». Більше того, він міг і побити дружину. Не раз, за її словами, вона із синцями ходила. Не краще Калитка ставився і до свого сина Романа. Хлопець виріс працьовитим та слухняним, але для свого рідного батька він також був товаром. Калитка мріяв про одруження свого сина з донькою Пузиря, і найбільше його турбувало питання, скільки за нею дасть батько посагу. Отож, жадібність до грошей і людські цінності — явища несумісні.