Не маю жодного сумніву в тому, що комфортніше й зручніше почуваються негативні. Життя позитивних сповнене турботами про інших, моральними принципами, і це дуже часто вносить дискомфорт у їх існування.
Моя позиція пояснюється тим, що негативні позбавлені мук совісті, співчуття, критичного ставлення до себе. Вони живуть власними інтересами й не переймаються тим, що відбувається поряд. Наприклад, дуже знайома картина: на стоянці для інвалідів припаркований розкішний автомобіль цілком здорового молодика. Йому тут зручно, він не перймається питанням, як тепер бути калясочнику, який не може вибратися зі своєї машини. Позитивний же в такій же ситуації залишить своє авто десь далеко за рогом.
Другий мій аргумент полягає у тому що негативному через його байдужість набагато легше забезпечити собі комфорт душевний. Позитивний же живе проблемами світу, він не може не реагувати на несправедливість, жорстокість, неправду. Тому такі люди страждають набагато частіше. У цому ми можемо переконатися на прикладі новели М.Коцюбинського "Intermezzo". Письменник вводить нас у світ подій, пов'язаних із революцією 1905 року. Герой залишає місто і живе кілька днів у гармонії з природою. Приводом до такого кроку якраз і стає його неспроможність відсторонитися від чужих проблем: "Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування." Зрозуміло, що таким небайдужим людям живеться набагато складніше.
Отже, очевидним є висновок, що як матеріальний, так і душевний комфорт легше забезпечити негативним. Однак варто пям'тати, що нас не випадково створено за образом Божим, і намагитися не знищити в собі людину.
Объяснение:
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.