знана як науковець, письменниця, літературознавець, художник-ілюстратор. Це поєднання не таке вже й рідкісне для сучасного філолога. Фахові знання теорії та історії літератури, літературознавчі студії є гарним підґрунтям для літературної творчості. Як представник письменницького цеху Павленко дебютувала зі збіркою віршів для дітей «Бузкові зошити» (1997), потім була «Чар-папороть» (2002), поезія для дорослих і книжка «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» (2004). Згодом почав творитися своєрідний книжковий «серіал» про Русалоньку, що приніс широке визнання і популярність автору. Уже досвідченим майстром написані «Миколчині історії», книга казок «Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)», «Домовичок з палітрою» та «Марина Павленко про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко». Книги були поціновані не тільки читачами. Павленко стала переможцем багатьох конкурсів: «Гранослов» (Київ, 1996, 2002) «Привітання життя» (Львів, 1996) «Коронація слова» (Київ, 2004), конкурсу для літератури дітей та юнацтва «Портал» (2006) та ін., а також лауреатом літературної премії «Благовіст» та премії ім. Михайла Чабанівського саме за романи для підлітків про Русалоньку із 7-В.
Перша частина пенталогії Марини Павленко «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» включена до шкільної програми для 7 класу. Нечасто твори сучасників стають «шкільною» класикою. Для цього пропоновані тексти мають відповідати певним канонам. Очевидно, що книги про Русалоньку увійшли до кола дитячого читання завдяки актуалізації вічних тем та важливих проблем, які стосуються сучасних підлітків та не реалій їхнього життя у дорослому світі. Попри більш як п’ятнадцятирічну «присутність» Марини Павленко у літературному процесі і вагомі здобутки, досліджень про її творчість небагато: рецензії З. Жук, Н. Марченко, І. Цимбал на твори, зокрема й на повісті про Русалоньку, оглядові статті, [14] в яких твори письменниці згадуються в контексті сучасної дитячої літератури, а також окремі статті, присвячені аналізу її творчості (І. Гищук, Ю. Гончар, Т. Качак [4-6]), зокрема йдеться й про твори «Русалонька із 7-В…». Дослідники по-різному визначають жанр (шкільна повість, шкільний роман, краєзнавчий детектив, фентезі), дають критичний аналіз сюжету, композиції, образів (деякі, наприклад, І. Гищук вважає, що твір грішить мелодраматизмом, тому є прикладом кітчу в літературі). Зважаючи на такий різнобій в оцінках та відсутність системного аналізу усієї серії романів з пенталогії обрано тему статті.
Объяснение:
Вечная истина, говорящая о том, что человек перестает мыслить, когда перестает читать, по-моему, является актуальной и в наш такой динамичный и неспокойный ХХІ век.
Конечно же, это касается, прежде всего, настоящей классической литературы, проверенной если не веками, то хотя бы десятилетиями. А не широко разрекламированного «чтива», которое и книгой язык не поворачивается назвать.
Нет никаких сомнений относительно того, что нынешний век требует интеллектуально развитых, грамотных людей. Причем, приобретенные ими знания и сведения не должны быть просто набором определенной информации. Ее необходимо осмыслить, проанализировать. Хочется снова обратиться к мудрой мысли, почерпнутой, кстати, из классической литературы. Она гласит, что дабы стать грамотным человеком, нужно прочитать всего несколько книг. Но чтобы их найти, следует прочитать сотни других.
Вывод первый: читать нужно, чтобы уметь мыслить.
Литература – это источник исторических сведений, преподносимых читателю живо и интересно. Благодаря таланту писателя читатель буквально погружается в описываемую эпоху. Тут и бытовые подробности, и одежда, и интерьер, обычаи и традиции. Немного фантазии – и человек оказывается, к примеру, на средневековом рыцарском турнире вместе с благородным Айвенго В. Скотта или на балу девятнадцатого века с героями произведений русских классиков. Конечно, можно сказать, что в современных фильмах и компьютерных играх это можно увидеть своими глазами, не особо напрягаясь. Почувствуйте разницу. Там подается все красиво, но в готовом виде. Книга же заставляет работать воображение человека, перенося его силой слова в конкретную эпоху.
Вывод второй: читать нужно, чтобы больше знать и развивать фантазию, образность мышления.
Литература – это его величество Слово, эстетичное, многоликое и прекрасное. К сожалению, в ХХІ веке словесная деградация очень заметна. Это, с моей точки зрения, напрямую связано с чтением, а вернее с нежеланием читать классические произведения. Язык классики сочен, ярок, насыщен образами, а самое главное – это истинный литературный язык, которым должен владеть каждый культурный человек. При постоянном чтении обогащается словарный запас. Пословицы, поговорки, крылатые выражения, словесные образы насыщают речь, делая ее по-настоящему красивой и богатой.
Вывод третий: читать нужно, чтобы обогащать свою устную и письменную речь.
Рассуждения не просто о пользе, а о необходимости чтения истинной литературы в веке нынешнем можно продолжить. Но даже то, что сказано, доказывает: «Литература в ХХІ столетии необходима!»