Весенняя погода обманчива: солнце уже ликующе сияет, готовясь вот-вот запылать в полную силу, а ветер еще пронзительно свеж. Ледяным наждаком он обжигает щеки, кисти рук, щиплет за пос, запускает невесомые ладошки под одежду. И все-таки весна грядет, и весь мир уже чувствует неминуемое ее приближение: звенят валдайскими колокольчиками трели жаворонков, а из земли пробиваются еще робкие, крошечные, редкие листочки клевера и полевой герани. Спешат жить и цвести, хотя и не пришло еще их время. Не угадаешь, что будет завтра: то ли потеплеет вдруг так, что поневоле захочется, скинув обувь, пробежаться по нагретому солнцем асфальту босиком, то ли завьюжит снова, заметет дорожки, на которых еще вчера отпечатались в сырой земле твои неспешные шаги. И все-таки, грядет весна.
Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва - в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника.
Хлопець, залишившись сиротою, ріс в свого дядька Кирила, який любив його і балував як міг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слідкував за навчанням у школі, привчав до самостійності). Напевне, саме любов і виховання дядька витворили з Климка ті людські риси, які ціняться понад усе: здатність любити і турбуватися про ближнього від усього серця, аж до самопожертви.
Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Після смерті дядька його за до себе жити чужі люди, однак він відмовився, щоб не обтяжувати їх. Але це дрібниця в порівнянні з тим, що зумовило його подорож (а отже і загибель) восени босоніж за 200 км без харчів. Хлопець пішов по сіль у Славянськ з Донбасу, щоб потім виміняти сіль на їжу для друга і його дідуся, а найголовніше, - на молочко для маленької донечки своєї вчительки.
Тобто він вирушив у небезпечну мандрівку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потім, у Славянську, що заважало йому залишитись у тітки Марини, яка так вмовляла його стати її названим сином? І не саме почуття обов'язку і відповідальності за долю ближніх штовхало його у зворотній шлях, але любов і турбота про тих, які чекають на нього і на те, що він принесе, як порятунку. І тому хлопець навіть не дочекався повного одужання - вирушив у дорогу.
І останній момент, коли Климко бачить рідне місто і поспішає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслідуваний німцем з кулеметом. І в цей час, як і раніш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, він вказує напрямок, де солдат може заховатися.
Мало кому під силу взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс герой повісті.
Піти на самопожертву, не замислюючись, заради чужих людей - вчинок героїчний, на який здатен далеко не кожен, а от чинити добро, виявляти чуйність і порядність - це те найменше, до чого повинна прагнути кожна людина.
Дії і вчинки головного героя заслуговують на повагу: у 8-річному віці переміг хворобу ніг, згодом став фехтувальником; допомагає батькам, співчуває мамі,виховує в собі почуття відповідальності, як у батька; дружить з Лілі; здатний на самопожертву (у 5 класі піддався на змаганнях Юлькові, щоб той став чемпіоном із шахів), любить природу.Хлопчик ніколи не виправдовується, коли його звинувачують у тому, чого він не робив. Замовчує власну правду. Славко Беркута має у своєму характері осмислення важливості моральних чеснот у житті людини, дружби та підтримки батьків. Чесність, лицарство, відвага, наполегливість, гідність, вірність, самоствердження, самореалізація-тече у його крові