Максим Беркут – рідний син Захара, доблесний воїн, який хоробро б’ється з татаро-монгольським військом в перших рядах, та має щирі почуття до боярської дочки Мирослави. Герой наполегливий, цілеспрямований з високим почуттям громадянського та воїнського обов’язку. Максим не звик відступати, та згоден за ідею йти на самопожертви.
Характерні риси Максима
З перших сторінок твору, Максим постає як талановитий воєначальник та хоробрий воїн, він не боїться смерті в бою. Максим відданий вітчизні й коханню до дівчини. Герой не знав неволі, тому с призирництвом дивиться на невільників і справді гадає, що краще смерть ніж рабство.
Хвастощі та зухвалість в повсякденному житті йому не притаманні, за це він поступово отримує авторитет серед побратимів, а пізніше і у бояр. До превілеюваних бояр важко підступитись, вони на всіх дивляться с неприкритою одразою, але Максим зміг. До йому в цьому випадковість – в лісі герой почув, як волає дівчина та просить на до бо вона втрапила в халепу, попала в справжнє ведмеже логово. Максим не побоявся боярську дочку, в яку потім закохався. Бояри високо оцінили його хоробрість, відданість та розум. Молодший Беркут справді був розумним та кмітливим, навіть бояри поступово почали прислуховуватись до його порад.
Риторичні запитання:"Чи то так мені чого було?".
Риторичні оклики:"Ягня,здається,веселилось!","І сонце гріло, не пекло!"," Не мої ягнята!"," Нема в мене хати!","Тяжкі сьози!","Моє...лани,гаї,сади!",
"Бридня!","Не дав мені Бог нічого!","Людей і Бога непрокляв!"
Персоніфікація:"Та невго сонце гріло, Недовго молилось...".
Епітети: "стало любо","небо голубеє","приязно молилось".
Анафора:"Чи то те сонечко сіяло, Чи то так мені чого було?"," Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!","Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало".
Пестливі слова:"Маленькому".