Всі люди на світі хочуть бути здоровими і щасливими. А що таке щастя?
На мою думку, щаслива людина та, яка сама завжди радісна і приносить радість іншим. Але щастя можна розуміти по-різному. Для одного щастя приносять гроші, різні коштовні речі, автомобілі. Для хворого щастя - це бути здоровим. Для голодного - кусочок хліба, а для безхатченка - дах над головою.Я часто задумуюся над тим, що означає бути щасливим для тих солдатів, які сьогодні воюють за нашу країну?
Мабуть, в першу чергу, це залишитися живим, не покаліченим. Ще раз почути по телефону голоси рідних людей, а потім повернутися додому неушкодженим.А яким щастям буде для дітей обійняти своїх батьків-героїв, які і в спеку, і в лютий мороз сьогодні на варті укрїнських кордонів.
Для мене щастя - це мир. Я не хочу війни, не хочу бачити по телевізору, як вбивають мирних жителів, дітей, воїнів.
Я Бога, щоб Він зробив мене щасливим - послав мир на нашу землю...
Відповідь:
На мій погляд головна (домінуюча) деталь в описі Мирослави - це згадка про те, що вона горда і смілива.
Пояснення:
Тухольські громадяни, видячи її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима...
Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу