Вибравши собі "княжий" псевдонім, Олег Ольжич прагнув чи не найперше наголосити тривкість і нерозривність зв'язку із надовго втраченим Києвом.
37 років Ольжича, між 1907 і 1944, вмістили дві світові війни та кілька революцій - тож страшні історичні катаклізми руйнували кордони, держави, нівечили життя цілих народів і окремих людей.
Для поета завжди катастрофічною стає ще й втрата живих мовних джерел, питомого середовища.
Олег Кандиба залишив Україну п'ятнадцятилітнім.
Родина, переживши голод, холод і насильство перших пореволюційних років, за сприяння Червоного Хреста дивом іще змогла вирватися на Захід.
Адже від 1919 спершу в Угорщині, далі в Австрії жив їхній батько - видатний поет Олександр Олесь.
Далі була Прага, Карлів університет.
Олег Кандиба спеціалізувався в археології, вивчав галицьку неолітичну кераміку, став одним з наймолодших докторів у своїй галузі. Здавалося б, життя увійшло в надійне русло, склалася успішна наукова кар'єра.
Ветеринар і поет: що ми знаємо про Олександра Олеся
Наприкінці 1920-их він уже сформований митець.
Разом із Євгеном Маланюком, Оленою Телігою та Юрієм Кленом стає членом знаної "вісниківської квадриги", що об'єднувала авторів львівського "Літературно-Наукового Вісника".
Для поета батькова письменницька слава - це незмінно обтяжливий спадок, неймовірний страх назавжди зостатися під його впливом, у тіні його творчості. Тож молодший автор виробляє власний стиль, виразно дистанціюючись від Олесевої пісенності й ліричності.
Ольжичеві вірші захоплюють предметністю образів, "археологічним" колоритом, навіть своєрідною музейністю.
Дуже вимовним для розуміння самого духу міжвоєнного часу видається Ольжичевий вірш "Робітня":
