У поетичному творі «Цар Плаксій і Лоскотон» В. Симоненко зображує двох протилежних персонажів. Мені дуже подобається, як автор вміло словами! Країна має називалася Сльозоліи, три сина царя Плаксія називалися Плаксун, дочки Нудота, Вай-Вай, Плакота ... Відразу стає зрозуміло і ясно! Мені здається, це надає твору яскравості все і краси, коли назви і імена вже характеризує певним чином персонажів. Цар Плаксій є втіленням постійного суму, скарги на життя зазвичай все песимізмом. назіваютТь Але печаль і слиози Плаксія безпідставні, тому у читачів він викликає хіба ніщо Іронія, аж ніяк не співчуття. Плакса забороняє сміх в своєму царстві і жорстоко полює на Лоскотона. Лоскотон протиставляється Плаксію, він несе дітям сміх і радість, веселить їх і розважає. Тому прості люди люблять Лоскотона і звільняють його з-під арешту. Звільнившись, Лоскотон залоскотав царя Плаксія так, що той луснув від сміху, а дочки і сини царя Плаксія розбіглися в усі боку. Так країні Сльозолій запанувала радість. Що хотів передати автор яскравими образами, захоплюючим своєї казки? По-перше, в нашому часто зустрічаються подібні типи людей, Ми бачимо і тих, хто постійно плаче і скаржиться на долю, всім тільки негативний. Зустрічаємо і таких, хто, як сюжетом життя бачить погане, Лоскотон, випромінює веселить людей, що радість енергію. Важливо, що переміг в цьому поєдинку песимізму і оптимізму саме і життєву Лоскотон. Цим В. Симоненко підкреслює, що радісне ставлення до життя є природним для людини. Читаючи казки, ми часто дізнаємося в образах оточуючих, ай себе. Я зрозумів, що сам іноді веду себе, як справжній цар Плаксій. А. коли мої близькі казкових не тільки намагаються пояснити мені неправильність моєї поведінки, я часто тільки злюся ... Але добре, що ця казка до мені зрозуміти свої помилки. Тепер я спробую не перетворюватися в царя Плаксія, навіть якщо все складається не так, як я хочу, звичайно, мені б хотілося стати Лоскотоном для моїх близьких і друзів: приносити їм радість і сміх, веселити їх і відволікати від життєвих негараздів.
Працюючи репортером, висвітлюючи вчинки людей в різноманітних екстремальних ситуаціях: війни, епідемії, катастрофи, тяжкі умови праці, Р. Кіплінг викарбував модель поведінки людини. Р. Кіплінг бере за взірець поведінку та вчинки «білих людей», які несуть, на його погляд, просвітницьку й позитивну місію в суспільстві. Ці люди — романтики, віддані неписаному «кодексу честі». Насамперед — це люди дії, які на краю світу в складних умовах будують дороги, мости, лікують, керують, захищають. Взагалі — розбудовують цивілізацію «білих». (За таку позицію йому часто дорікали расизмом.)
У вірші «Якщо» Р. Кіплінг ніби підсумовує свій життєвий досвід, концентрує його у фрази, що як постріл вражають свідомість людини, змушують її приміряти риси ідейної моралі та вчинків на себе, ніби запитуючи: «А чи зміг би я так діяти, як пише Р. Кіплінг у своєму вірші?» На перший погляд, модель, запропонована Р. Кіплінгом, дуже проста і направляє людину до вчинків простих категорій: «добро-зло», «життя — смерть», «дія — пасивність». Проте вражає сила глибокого проникнення у свідомість ідей письменника про місце справжньої людини в суспільстві. Спокійна рішучість у будь-якій ситуації, віра в самого себе, зневага думки натовпу, пронизує читача, немов удар струму. У своїй творчості, як правило, письменник будує моральні принципи поведінки людей, не розділяючи в абсолюті добропорядні вчинки від гріховних або неблагополучних, не розмежовуючи їх різко. Але у вірші «Якщо» він підносить до абсолюту етичну цінність таких рис людей, як мужність, енергійність, стійкість. Р. Кіплінг оспівує у вірші філософію, направлену на дію розбудови. Тільки своїми діями людина стверджує цивілізаційний шлях. Так, втративши всі сили під час досягнення мети, після поразок та невдач, людина знов і знов відновлює свої цілеспрямовані дії у вибраному напрямку. Автор показує, що взірець «справжньої» людини — це концентрація сили духу на грані неможливого. Коли всі сили вичерпані, усе втрачено, за певних умов людина спроможна, «зціпивши зуби», триматися в руслі особистих ідеалів.
Людині належить час, і діяти в часі вона повинна гідно, як володар свого життя, підносячись над своїми пороками та недоліками. Час є однією з найважливіших категорій для людини дії. Тому марнувати його на вчинки, які не відповідають «кодексу честі», людина не повинна.