П`єса «Мина Мазайло» – одна з кращих у творчому доробку письменника. Вона примушує замислитися над такими вічними цінностями, як любов до своєї Вітчизни, свого народу, рідної мови. У цьому творі автор дуже чітко розкриває значення слова «патріот», слова, яке сьогодні, на жаль, не всі правильно розуміють.
У творі ми гаємо за життям родини Мазайлів. Ця родина роз`єднана, немає взаєморозуміння між її представниками. Батько – Мина Мазайло – змінює прізвище на російське, вважаючи, що саме через українське прізвище заважає його кар`єрному зростові. Мину підтримують жінка і донька, які давно вже забули своє коріння, забули рідну мову. Вони повністю русифіковані, і це їх влаштовує.
Представником протилежного табору є син Мини Мокій. Цей хлопець являється носієм прогресивних ідей українізації, він вірить у відродження всього українського і намагається сприяти цьому, розпочавши з себе. Мокій говорить чистою українською мовою, цікавиться її історією, значенням слів. Крім цього хлопець хоче додати до свого прізвища ще одну суто українську частину. Ідеї Мокія розділяє дядько Тарас, який вважає, що майбутнє держави саме за українізацією. Навіть Уля, подруга Рини, сестри Мокія, яка спочатку мислила як і вона, прийняла бік Мокія. Він зміг довести дівчині, що українська мова – наймелодійніша і найпрекрасніша, а традиції та звичаї України давні та таємничі. Тільки той, хто по-справжньому вірить у якусь ідею, може примусити повірити в неї інших!
Тож, я вважаю, що п`єси «Мина Мазайло» М. Куліша являється досить актуальною в наш час. адже сьогодні достатньо таких людей, як Мокій та дядько Тарас – відданих справжніх патріотів. Можливо, вони і оголошують про свої ідеї на площах та майданах, але вони прагнуть змін. Я думаю, що людина, яка вважає себе патріотом, має почати з себе. Якщо вона буде говорити українською мовою, відроджувати (у своїй родині) українські традиції, працювати на благо Батьківщини, то тільки тоді за нею потягнуться інші – однодумці. Сьогодні, на жаль, багато псевдо-патріотів. Людей, які тільки на словах люблять свою Вітчизну, але нічого не роблять для того, щоб життя на Україні покращилося. Таких людей патріотами я не вважаю.
Є у наш час і такі люди, як Мина. Адже не обов`язково змінювати прізвище, щоб отримати гарну посаду! І зараз досить багато пристосуванців, які готові підлаштовуватись під будь-який лад. Жити таким людям, звичайно, простіше, та в душі у них пустка.
Тож я вважаю, що п`єса М. Куліша «Мина Мазайло» буде актуальна ще довгий час, адже типажі, які в ній представлені, існують у всі часи і в будь-яких країнах!
Надеюсь
Відповідь:
Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. Куліш — розумом.
Пояснення: