Жили собі якось на селі дві дівчини. Були вони обидві гарненькі, як сонечко, але бідні. Не було у них гарного вбрання, щоб на вечорниці ходити.
Перша подруга нічого не робила, тільки скаржилася на долю свою бідолашну. "Була б я багатою", - говорила вона, "тоді всі б побачили, яка я гарна. А так що я можу зробити? Ой, лихо-лишенько..."
Друга подруга теж шкодувала, що у неї немає гарного одягу, але не скаржилася. Взяла вона пряжу, виткала тканину тоненьку, пошила сукню і розшила іі квітами різнобарвними. Вдягнула ту сукню, пішла на посиденьки з подружками і похвалилася: "Дивіться, дівчата, яку я собі гарну сукню ". Побачила її подруга, що скаржилася на долю, але не робила нічого, щоб змінити її. Соромно їй стало, і сказала вона: "Правду люди кажуть, що під лежачій камінь і вода не тече. Ти така красуня тепер, бо цю красу зробила своїми руками". Перестала дівчина скаржитися на долю і зробила собі теж гарне вбрання. Так і ходили вони разом, і всі милувалися подружками.
Как то так)
Объяснение:
Художні особливості «Уривок з поеми»:
епітети: «залізна голова», «п’яний сміх», «запорозька кров»;
метафори: «народ мій жбурне»; «рокоче запорозька кров»;
порівняння: «херсонські прерії— мов Січ»;
алюзії: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти», «Вставайте! Кайдани порвіте!»;
інверсія народ мій.
Примітки: «Уривок з поеми» слугує яскравим прикладом «козацької лірики». Перед читачем з’являються імена Б. Хмельницького, І. Мазепи, М. Залізняка, І. Гонти, а також образи січовика, отамана, Січі. Використавши козацьку тематику, Є. Маланюк провів паралелі із XX ст., апелюючи до народної пам’яті, що закарбувала на своїх сторінках славні звитяги та перемоги українських козаків. Поет намагався пробудити в читача психологію переможця, згадуючи колишню доблесть прадідів, що «уміли кинуть п’яний сміх / В скривавлене обличчя — муці», у жилах котрих «рокоче запорозька кров». Навіть тоді, коли «держава рухнула», у козаків не опустились руки: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти!»
сам думай
Объяснение: