Засмучена, чуттєва.
"Соломія цілу ніч проплакала".
"Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою".
Волелюбна.
"Все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі…"
Винахідлива та далекоглядна.
"Але й я не дурна...Тоді спідницю з себе, штани на ноги, накинула на плечі чугаїнку, а на голову шапку—і козак козаком…".
Спритна.
"Біжу-біжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась… ".
Рішуча.
"— А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок... — На, ріж…"
Завзята до роботи.
"Вона мала охоту зараз-таки в'язати пліт..., вони взялися до роботи і так захопилися, що забули про втому та сон".
Схвильована.
"— Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала його".
Відчайдушна та героїчна.
"Вона вхопила" Остапа "під руку і ... поволокла за собою,... вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет... ноги грузли часом по коліно в цмоковині ... , а вона бігла усе вперед".
Мудра та досвідчена, не панікувала у важку хвилину.
Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити... Соломія напоїла Остапа, оглянула і обмила його рану".
Турботлива.
"— Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала його... , обережно розщібнула ... скривавлену сорочку, потім одшматувала довгий пас зі своєї підтички і з поміччю Остапа тісно зав'язала йому рану, ...змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежу і підмостила йому під голову".
Готова до самопожертви.
"Серце нило в Соломії од жалю й тривоги, їй легше було б, коли б куля потрапила в неї".
Объяснение:
А там выбирай сам:
Объяснение:
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним.