1. І. Франко назвав В. Стефаника “паном форми”, бо той досконало володів жанром
А повісті
Б роману
В етюду
Г новели
2. У новелі “Камінний хрест” В. Стефаник описав реалістичні картини в стилі
А романтизму
Б імпресіонізму
В експресіонізму
Г реалізму
3. Повела “Камінний хрест” В. Стефаника змальовує А трагедію переселення галицьких селян до Канади
Б масове переселення селян до міста
В депортацію селян через політичні погляди
Г тимчасовий виїзд селян на заробітки
4. Новели “Камінний хрест” В. Стефаника НЕ стосується твердження
А в основу твору покладено реальні події
Б події обертаються навколо долі головного персонажа В головний герой уподібнюється міфічному Сізіфові
Г земля стає причиною смерті головного героя
5. За словами В. Стефаника, герой новели вік свій збув” на
А служіння в армії
Б важку працю на горбу
В виготовлення камінного хреста
Г виховання синів
6. “Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ”, — каже головний герой про
А камінний хрест
Б піщаний горб
В свого коня
Г рідне село
7. Кульмінацією новели є
А розповідь про минуле Івана Дідуха
Б танець Івана з дружиною
В зізнання Івана, що він залишив по собі камінний хрест
Г пісня про те, як “жовкне осіннє листя”
8. Установіть відповідність між елементом композиції та цитатою
з твору.
1 зав’язка
2 кульмінація
3 позасюжетний елемент (екскурс у минуле)
4 розв’язка
А “Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук”
Б “Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену”
В “Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися”
Г “Тапер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді газди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землев не згоріли”
Д “Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест”
9. Установи відповідність між символами та їх значенням.
1 камінний хрест
2 піщаний горб
3 Іван Дідух
4 божевільний танець
А пам’ять про молоді роки головного героя
Б тяжка праця на рідній землі
В трагедії селян-емігрантів у пошуках кращої долі за океаном
Г глибина трагедії розлуки з рідною землею
Д смерть, утрачене щастя, пам’ять, важка доля
10. Новела “Камінний хрест” закінчується словами
А “Видиш, стара, наш хрестик? Там е відбито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє...”
Б “Але Іван не дивився в той бік, Ймив стару за шию і пустився з нею в танець”
В “Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук”
Г “А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ним, і верещав як стеклий”
11. Репліка “Зо цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ця земля не годна кілько народа здержати та й кількі біди вітримати” належить
А кумові Михайлу
Б одному з односельців
В Іванові Дідуху
Г синові Івана
12. Події в новелі “Камінний хрест” В. Стефаника відбуваються
А під час Першої світової війни
Б після більшовицького перевороту
В за часів кріпаччини
Г наприкінці XIX — на початку XX ст.
• «Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.»
• «Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку.»
• «Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.»
Вівчарки (Оверко, Пава і Трепов)
• «Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни.»
• «Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда.»
Зозуля
• «На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.»
Сонце
• «Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?»
• «Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п'янію від нього.»
• «Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої.»
• «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)»
Жайворонки
• «Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.»
• «Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?»
• «Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.»
• «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.»
Селянин
• «Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.»
• «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.»