На міські вулиці швидко опустилася темрява. Засвітилися ліхтарі. Люди поспішають додому з роботи. Діти повертаються зі школи, з другої зміни. А когось батьки забирають з гуртків, з танців, щоб не йшли додому у темряві.Насувається негода. Сонце заходить за хмари, починають зриватися краплі дощу. Я теж спішно повертаюся додому. Я сиділа з у дворі, але стало холодно. Я заходжу додому, а в кімнатах вже зовсім темно.Батьків ще немає вдома. Адже на вулиці погода не для гуляння. Потрібно зробити уроки, але не хочеться. Хочеться відволіктися від похмурого вечора.Але от вся родина зібралася разом. На вулиці все-таки пішов затяжний дощ. Він буде стукати по віконному склу, навіть коли я ляжу спати. Оголені гілки дерев розгойдуються взад- вперед за вікном. Одинокі перехожі пробігають вулицею, у плащах та з парасольками. Вони поспішають швидше потрапити під дах.
«Кохайтеся, чорнобривії та не з москалями…» так розпочинається одна з поем Т.Г. Шевченка. А умене одразу постає питання: чому в твоїй творчості, Тарасе, червоною ниткою проходить відверта зневага до «москальщини», «москалів», «ляхів» та «панів»? А чи не тебе, Тарасе, саме ті «москальські пани» викупили з кріпацтва? А чи не тебе вважали своїм другом «паничі»та підтримували тебе у скрутний час? А що зробив ти для своїх рідних та земляків після отриманої свободи, кого врятував? «У наймах, сестри, помрете!» констатовано в одному з твоїх творів. От так то – лише співчуття до рідних, жодного натяку на дію, на спроби до рідним людям.
