Відповідь:
Якщо багато - скоротіть
Омелько – вже не молодий чоловік, який не перший рік служить у Мартина Борулі. Так говорить про нього Боруля: «І вигнав би, жаль - давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно». Чи тому, що вдача у нього така, чи тому, що роки беруть своє, але Омелько неповороткий. «А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш...». «Не прибіжу. Годів п'ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу…».
Омелько – звичайний селянин, одягається просто, з особливою заощадливістю відноситься до власних речей. Він щиро не розуміє навіщо одягати новий одяг чи чоботи в будній день. «На біса я їх [чоботи]буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах». Коли Омелька обікрали, то найбільше йому було шкода власних речей, а не найкращих коней Мартина. «Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк... Та коні знайдуться…. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк...».
На мій погляд, Омелько не такий вже й недалекий, як здається. Більш того інколи не зрозуміло: чи то він навмисне вдає з себе нерозумного, чи то він так сміється нишком з господаря. Коли Мартин запитує у Омелька чому у нього не вкрали голови, той відповідає: «Бо нікому не потрібна: у кожного є своя, хоч поганенька». На вимогу взути чоботи до міста, бо він повезе панича, Омелько дивується: «Хіба я його буду везти? Коні повезуть». А коли Мартин наказує Омелькові йти на шпиль слідкувати чи не їде з міста наречений, щоб прибігти і попередити про приїзд дорогого гостя, то Омелько відповідає:«Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака!».
Омелько спокійний, або скоріше флегматичний. Коли Боруля на нього гримає, то Омелько погожується: «Панич—то и панич, пан — то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, мені однаково». Омелько інколи може щось сказати філософське. «Коли б чоловік крила мав...», але відчувається, що ніхто, а тим більше Мартин, його не хоче слухати. Саме тому Омелько кілька разів жаліється: «Ніколи не дасть договорить...».
Пояснення:
Факт 1. Всеволод Нестайко народився “між рядків”
Факт 2. Всеволод Нестайко виріс завдяки сну і дощу
Факт 3. Дитячий письменник був батяром
Факт 4. Всеволод Нестайко був сином січового стрільця
Факт 5. Письменника звинувачували в антирадянщині
Факт № 6 Зі спогадів самого Нестайка: «У дитинстві я був худенький і маленький – чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як я, шпінгалета, я прив’язував до одної ноги важку праску, до другої – цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло
Факт № 7 «Ми мешкали у будинку мадам Шурман, такої собі бердичівської господарки салонів. У мадам була онука Фріма, мого віку, котра мені дуже подобалась. Тому я, побачивши на порозі Фріму, голосно кричав: «Відкрийте двері, моя жінка йде!»
Факт № 8 Всеволода Нестайка вважають основоположником українського дитячого детективу. У 1990 році побачила світ його книга «Таємничий голос за спиною» такого літературного жанру.
Факт № 9 Найвідоміший твір “Тореадори з Васюківки”, який включено до авторитетного списку Г. К. Андерсона як один з найкращих творів світової літератури для дітей, викликав далеко не захоплення в радянської влади. На Нестайка доносили через “нерадянських” героїв, бо хіба можна було, щоб персонажі твору закохувалися та провалювали іспити, отримуючи двійки, коли всі думки мали б бути про партію? Та це викликало ще більший інтерес читачів, тож популярність твору росла – його було перекладено двадцятьма мовами світу, а фільм, знятий за “Тореадорами…” здобув ґран-прі на кінофестивалі в Мюнхені в 1968 році.