ПланетникЯ приїхав працювати агрономом у село Вербівку. Там я жив на квартирі в старенької бабусі Олени Булиги, яка розповіла мені легенду про Планетника.А почалося з квітки, з нарциса. Планетник був малим хлопчиком. Він, як усі ми, прилетів з вирію казки на свій берег. Тоді й не помишляв, що йому судилося стати бурівником, хмарником. Бо хто знає, що йому написано на роду? Ми всі, мов листя на дереві, — кожен листочок інакший.Мати порпалася на городі, він сидів у хаті, у вікні, бо ще було зимно. Не знав, що таке штанці: тоді довго ходили у самих грубих та довгих сорочках гаючи, як мати працює заступом, певно, починав дещо розуміти. Мати, не розгинаючись, розпушувала холодну землю, лазила на колінах, розминаючи кожну грудочку, дихала, хукала на неї, віддаючи їй своє тепло і свій дух; вправно пробивала пальцями ямки і жваво та побожно тикала й тикала, набираючи з прополу насіння, яке вигрілося у численних вузликах за зиму. Так з кожною весною творилася грядка. Коли вона була чорна й м'яка, рівненько заскороджена і коли мати, схилившись на держално важких дерев'яних грабель, дивилася на сонце та усміхалася, кличучи його до себе й до своїх грядок і сама пориваючись до нього, впускала сонце собі в коси, в голову і в саму душу, — хлопчик танцював у вікні, теж поривався до сонця. Його охоплювала така радість, що вибігав босоніж, в одній сорочині, на поріг, лепетів щось незбагненне. І, кинувшись у поривистий танець, вибивав ногами дрібушечки й ляскав у долоні. За те був битий і голосно плакав. Минав час.Цілу зиму сидів у курній хаті, наче ота насінинка, запхнута й зав'язана у торбинку. Чимало вузликів висіло у сухих кутках під сволоком і лежало в кобашці31. Втішався, гріючись у теплому просі на печі. А ще було втіхою, коли корова привела теля і окотилися вівці. Маленьке телятко, дрібні ягнятка жили в хаті. Хлопчик розумів їхню мову, сам мукав і бекав: разом чекали тепла. З ранньої весни й до морозів не хотів повертатися до хати, навіть у ній спати, бо на те була клуня. Він ріс, як біб на городі, як журавель на болоті.Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму. Серед літа, після теплого дощу, пересадив у глевке болото траву, але вона чомусь не прийнялася.Нарешті, коли трішки підріс, мати пообіцяла, що він сам посадить щось на городі. Про це багато й радісно мовилося взимку, коли вікна були так замуровані морозом, що крізь них нічого не було видно. Кожного разу, заглядаючи до своїх торбинок-вузликів, чи не поточили їх миші, мати казала: «Ось дочекаємося весни...»Його це захопило: весна снилася йому з ночі в ніч, і він оповідав свої сни теляткові, ягняткам: «Я знову бачив весну... Чуєте: вона — у вінку!»У ті сиві часи, як і завжди, хліб діставався нелегко. Хіба даром приказують, що він у поті чола?Орали сохою, в яку запрягали волів. Не знали заліза, бо воно йшло на списи й шаблі. І хати ставили без жодного цвяшка — не те, що зараз. Одначе, перш ніж зрубати зруб, а чи виліпити ліплянку, відводилося місце, яке рідко дарував кріпакам пан, а частіше воно переходило в посаг32. Місце заздалегідь обживалося — садився садок, оброблявся город. Зводилась хата, а навколо неї вже й росте, і цвіте.Така хата була й в хлопчика. А її низькі маленькі вікна заслоняли квіти.Спочатку цвіли нарциси й тюльпани. Тоді засвічувалися, як ліхтарі, мальви. За ними — калина, а вже потім зозулині черевички, повні півонії, ще повніші й пухнастіші жоржини, а під осінь жовті баранці й сивий мороз. А ще втесувався серед них самостійний соняшник, як сторож у житньому брилі. Розкошували там кручені паничі й розтріпана наречена. Дикі ромашки біліли розсипом у мураві. Хміль крутився по тичині, забравшись на стріху, а по ньому вилась повійка, яка розплющувала очі із сходом сонця, а із заходом заплющувала.Явори і ясени, дуби і липи, здавалось, народили цю хату, а хата вродила яблуні, вишні, груші, сливи і насіяла навколо себе квітів. Вориння замість воріт, перелаз замість хвіртки і журавель-криниця край вулиці — одна на цілий куток, теж були, як вроджені, мовби їх ніхто ніколи не ставив, не копав. Як і широке гніздо на хаті, біля димаря, де жив бузько-мудрець: він відчиняв своїми крилами весну і зачиняв літо.Чому ж дивуватися хлопчикові, що зі своєї зав'язі нічого так не хотів, нічого так не прагнув, як щось посіяти й посадити? Сніп жита на покуті — «дід», тепле просо на печі заохочували.І ось він дочекався весни. Мати дозволила йому пересадити нарцисика з-під хати на город. Адже ж ця квітка росте з цибульки, яку висаджують восени.Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячку із закачаними рукавами й довгими полами, в личаках33, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мовби він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі.Землю зверху розпустило, а всередині вона була ще промерзла. Хлопчик присів біля нарцисового кущика, обдивився його зі всіх боків, погладив
Вот почитай-поймёшь>>>>.Природа відігравала особливу роль у житті і творчості Лесі Українки. Весна, літо, осінь, зима — це не просто пори року, що змінюють одна одну. Весна для хворої на туберкульоз кісток Лесі була передвісником тепла, надією на одужання. У багатьох її творах звучить мотив весни, її цілющого впливу на всіх і на все. Літо —, це сонце, тепло, ласкавий вітерець. Улітку Леся почувала полегшення, хвороба неначе відступала, а настрій був бадьорий; Осінь і зима приносили з собою дощі, холоднечу, слабування і нові поразки у боротьбі з туберкульозом. Але негода ніяк не впливала на творчу активність поетеси. Якось вона у листі написала: «Часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди — одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі можуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж сей настрій залежить най більш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в ті дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде». Але ніяка негода не впливала на прояв любові поетеси до рідного краю. З ніжністю писала Леся Українка про ліси і озера Волині, синій Дніпро, південні степи України, чудові Карпати і мінливу красу Чорного моря. У 1888 році Леся Українка вперше їде до моря і свої враження від мандрівки описує у ліричному циклі із дев'яти творів «Подорож до моря». Вірші цього циклу нагадують щоденник, у якому поетеса занотовує побачене і неначе веде читача від Луцька до Одеси. Вірш «Красо України, Подолля» — третій вірш циклу. Перед читачем розгортається картина, на якій зображено «хороші, красні села», «хати садками вкриті, срібним маревом повиті». Останні два рядки строфи «Коло сел стоять тополі, розмовляють з вітром в полі» нагадують Шевченківські образи. Поїзд їде далі, і розгортаються нові картини: «хвилюються лани золотії», «бори величаві, густії провадять таємну розмову». Раптом виринають «ярочки зелененькі, стежечки по них маленькі, перевиті, мов стрічечки, збігаються до річечки...» Вірш написано так, що складається враження присутності читача в подорожі. Краєвиди змінюються так швидко, наче їдеш у поїзд гаєш за природою із вікна. Зовнішня краса Поділля чарує, але вона не заступає народного горя.>>>>
