ЧАСТИНА ПЕРША. ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК. Колись я чув казку про чарівний місточок. Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа. БІЛЯ ВІКНА Мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат Сергій. Мені — п'ять років, братові — два. Велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі наші достатки. Та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. Дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем. Але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце в чотири шибки. Надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. Мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом. Ми давно поділили нижні шибки: ліва — Сергієва, права — моя. За ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно–білим сніжком. Коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. А як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби. Спершу з'являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині — світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло. Тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників. Ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами. Згодом дерева й сніги починають червоніти. Темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним. Хата теж наповнюється холодними тінями. Вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. Здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються під лаву. Та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.
По степу на коні Вітрику мчав найвідоміший розвідник Пилип на прізвисько Швайко, яке він отримав за те, що як швайка впивався в татар, вбивав і тікав. Він був поранений та все одно зумів вбити головного бея в діброві і знову зникнути. Далі йде розповідь про село Воронівку і її жителів сироти Грицика, його найкращого друга Санько та його матері тітці Мокрині, що була дужча за чоловіків, старого і поважного козака діда Кібчика та його онука Демко на прізвисько Дурна Сила. Тутешній староста пан Кобильський, почувши про можливий набіг татар, вирішив підготуватися і подався до Воронівки за новими челядниками, збіжжям. Та Грицик з Саньком крикнули, що татари вже тут і пап втік. Так як пан цього б не пробачив діти пішли з села до Василя Балеймового і інших козаків, що також були з Воронівки. Дорогою вони бачать челядників пана Кобильського Тишкевича та інших, що грабують козаків, видаючи себе за татар. Втікаючи від них та вовка вони побачили як татари гналися за козаком, що сховався в очеретах та так його і не зловили. Коли татари пішли вони познайомились з ним, то був Швайка. Він відвів їх до Василя Балеймового. Коли ж козаки поїхали щоб зібрати інших для битви з татарами до острова приплив Тишкевич, якого Грицик, Санько та вовк Швайки Барвінок взяли у полон. Та коли прибули інші козаки, то Тишкевич хитрощами втік, але Швайка разом з дітьми почав погоню. Тишкевич втік до татар, які почали шукати Швайку. Саме в цей час Швайка взнає про дар Саньки — ворожбу, і вирішує віддати його на навчання до ворожбита дідо Кудьми. Тим часом Тишкевич обдурює Дурну Силу, що втік з полону, бере його у спільники і грабує козаків. Біля Воронівки зустрічаються Демко, діди Кібчик і Кудьма, а потім і Швайко з хлопцями. dovidka.biz.ua Дурну Силу Швайко б’є різкою, після чого Демко з дідом їдуть у плавні віддати здобич та на осуд козаків, Кудьма забирає до себе Санька, а Швайка разом з Грициком їдуть далі. Демка козаки прощають і він з дідом залишається у плавнях, де з іншими строять першу зимову фортецю на острові від татар. Санько вчиться у Кудьми, але той дуже хворий. Коли приїжджають козаки, Швайка, Грицик, то стає відомо, що козаки відбили напад татар і тепер козаки об’єднуються з усіх земель і йдуть у дніпрові плавні. Пан Кобильський підступно ув’язнює Швайку, але приїжджають дід Кудьма, Санько та інші козаки, напускають мару, що вони переяславський староста. Ворожбити визволяють Швайку, а Тишкевича змушують відшмагати пана Кобильського, чим зробили його ворогом для пана. Козаки групуються біля Бобрового острова, а потім нападають тисячею на 5 тисяч татар та отримують перемогу. Але Саїд-мурза збирає нову п’ятитисячну орду і проводе бій біля Бобрового острова. Більше половини татар гине і вони відступають, але і козаків залишилось менше 400 і то майже всі поранені. Вирішують після підкріплення спуститися нижче Дніпра до острова Хортиця і зробити там нову січ, а Швайка зі своїми джурами Грициком і Саньком їдуть в степ.
а) «Думи мої, думи»
Объяснение: