Туман над світом впав і все закрив. Таку чарівну казку нам створив... Який же дивний світ! Як тут красиво! Туман все застелив — насправді диво. Скупався світ в росі і спочиває. Увесь блищить, в промінні сяє! На пелюстках роса, немов перлини, Це диво і краса — все для людини. Тому що лиш вона красу сприймає, Бо ж серце чарівне людина має. Уміє казку бачити гати І добрі почуття в душі плекати. Наступна кожна мить її дивує. Ну, а природа дивину дарує І радує, й тривожить, надихає нас. То ж усміхніться квітам! В добрий час!
У всякого своє лихо, І в мене не тихо, Хоч не своє, позичене, А все-таки лихо. Нащо б, бачся, те згадувать, Що давно минуло, Будить бознає колишнє — Добре, що заснуло. Хоч і Яр той, вже до його І стежки малої Не осталось; і здається, Що ніхто й ногою Не ступив там, а згадаєш, То була й дорога З манастиря Мотриного До Яру страшного. В Яру колись гайдамаки Табором стояли, Лагодили самопали, Ратища стругали. У Яр тойді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом Одностайне стати На ворога лукавого, На лютого ляха. Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Чи сам заріс темним лісом, Чи то засадили Нові кати? Щоб до тебе /356/ Люди не ходили На пораду, що їм діять З добрими панами, Людоїдами лихими, З новими ляхами? Не сховаєте! над Яром Залізняк витає І на Умань позирає, Гонту виглядає. Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона. Не славтеся царевою Святою войною. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Єй-богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Гонту зневажає, Ледаче ледащо! «Гайдамаки не воины — Розбойники, воры. Пятно в наший истории...» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб’є живе серце За свою країну. Ви — розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом /357/ Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть Дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру.
—яка совість, така й честь. — безчестя гірше смерті — бережи честь з молоду,а здоров'я під старість. —добро стратити — наживеш, честь втратити — пропадеш. — як не маєш краси, то май хоч честь. — скромність прикрашає людину. — від своєї совісті не втечеш. — водою, що хочеш, лиш сумління не сполощеш. — очі — міра, душа — віра, совість — порука. — руки білі, а сумління чорне. — совість гризе без зубів. — хто чисте сумління має, той спокійно спати лягає. — сором казати, а гріх утаїти. — сором — не дим, очей не виїсть. — хоч ганьба очі не виїсть, але не дає між людьми показатися. — чужим добром не розбогатієш, — чужим коштом не нагрієшся. — не пхай свою ложку в чужу миску. —не лізь нікому з постолами в душу. — кривими дорогами ходиш, добра не жди. — за твоє добро — кулак тобі в ребро. — не бери, де не поклав. — одна дяка, що за рибу, що за рака. — не плюй у колодязь, бо прийдеться ще з нього води напитися. — йому в очі наплюй, а він обмажеться тай каже: „роса божа". — нічого, що руки чорні, аби душа була чиста. — слово дорожче грошей. — свит в городі одна честь: поліно. — і святи свиню, то свиня все свинею буде. — з — газда, з панами — пан, з свинею — свиня. — хто кривдить людей, той кривдить своїх дітей.
Таку чарівну казку нам створив...
Який же дивний світ! Як тут красиво!
Туман все застелив — насправді диво.
Скупався світ в росі і спочиває.
Увесь блищить, в промінні сяє!
На пелюстках роса, немов перлини,
Це диво і краса — все для людини.
Тому що лиш вона красу сприймає,
Бо ж серце чарівне людина має.
Уміє казку бачити гати
І добрі почуття в душі плекати.
Наступна кожна мить її дивує.
Ну, а природа дивину дарує
І радує, й тривожить, надихає нас.
То ж усміхніться квітам! В добрий час!
У всякого своє лихо,
І в мене не тихо,
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Нащо б, бачся, те згадувать,
Що давно минуло,
Будить бознає колишнє —
Добре, що заснуло.
Хоч і Яр той, вже до його
І стежки малої
Не осталось; і здається,
Що ніхто й ногою
Не ступив там, а згадаєш,
То була й дорога
З манастиря Мотриного
До Яру страшного.
В Яру колись гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати? Щоб до тебе /356/
Люди не ходили
На пораду, що їм діять
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над Яром
Залізняк витає
І на Умань позирає,
Гонту виглядає.
Не ховайте, не топчіте
Святого закона,
Не зовіте преподобним
Лютого Нерона.
Не славтеся царевою
Святою войною.
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять.
А кричите, що несете
І душу і шкуру
За отечество!.. Єй-богу,
Овеча натура;
Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воины —
Розбойники, воры.
Пятно в наший истории...»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом /357/
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть Дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.