Ма́ліш Петро́ Іва́нович народився 27 січня 1953 р. у с. Меде́ничі Дрогобицького району Львівської області. Прозаїк, публіцист. Член Національної спілки письменників України з 2014 року. Лауреат премій: «За подвижництво у державотворенні» ім. Якова Гальчевського (2004), міської літературної ім. Богдана Хмельницького (2007), регіональної «Скарби землі Болохівської» (2010), Хмельницької міської премії ім. Миколи Орловського (2011), обласної премії ім. Дмитра Прилюка за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики (2015). Нагороджений медаллю «Будівничий України» (2001) Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Золотою медаллю української журналістики (2014). Освіта – вища. Закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка, факультет журналістики (1979). Творчий шлях розпочав у хмельницькій обласній молодіжній газеті «Корчагінець», працюючи кореспондентом, завідувачем відділу, відповідальним секретарем. Із 1983 до 1990 рр. – редактор часопису. В наступні два роки – заступник редактора новоствореної міської газети «Вільне слово», впродовж 1993-1998 рр. – редактор обласних педагогічних видань: газети «Майбуття» та журналу «Педагогічний вісник». Опісля – власкор всеукраїнського видання «Високий Замок» у Хмельницькій області, заступник редактора обласної газети «Подільський кур’єр», завідувач відділу моралі та права у часописі «Подільські вісті». Першу новелу опубліковано у газеті «Корчагінець», № 34, 1980 року.
Творчий доробок умовно можна поділити на три блоки.
Перший – казки та оповідання для дітей:
«Сиділа високо крикуха». – Хмельницький: Поділля, 1995. – 16 с.
«Зерно для хом’ячків». – Хмельницький: Вид. Цюпак, 2008. – 12 с.
«Чому вовк без сорочки». – Городок: Бедрихів край, 2008. – 72с.
«Як комар збирав нектар». – Хмельницький: Вид. Цюпак, 2010. – 12 с.
Блок другий – проза:
«Печаль месника: історична повість у новелах-легендах». – Хмельницька міська друкарня, 1996. – 148 с.
«Осічка». – Хмельницький: Вид. Цюпак, 2006. – 76 с.
Третій блок – документально-публіцистичні твори:
«На зламі». – Львівська обласна книжкова друкарня, 2006. – 280 с.
«Розгул червоного диявола». – Хмельницький: Інтрада, 2008. – 422 с.
«Розгул диявола триває». – Хмельницький: Інтрада, 2011. – 336 с.
«СТАЛІНо́їди». – Хмельницький: Інтрада, 2013. – 400 с.
У трьох історико-публіцистичних книгах розкрито Великий терор на Хмельниччині, людиноненависницьку суть сталінізму та комуністичної системи. Видання отримали схвальні відгуки у місцевій та всеукраїнській пресі, замовлялися українцями з Прибалтики, Росії, Білорусі.
Объяснение:
Подходит?✌
Твір про запоріжську січ
Объяснение:
Це було майже як медаль, а може, навіть краще.
Епілог
Музика лилася, мов кришталева ріка.
У київській опері відкривався сезон – виставою "Запорожець за Дунаєм". Наталочка сиділа в оббитому оксамитом кріслі, поряд були мама, тато й дядько Богдан, а весь ряд справа займали львівські пластуни. З директорської ложі часом визирало щось білувате: то був знайомий привид. Щоб не привертати уваги глядачів, він чемно ховався за шторкою. Тільки Машки бракувало для повної компанії, але й вона дістала винагороду: її заново пофарбували, звичайно ж, у червоний колір "корида", бо він гарний, життєрадісний і добре помітний на вербах.
На сцені стояли блакитні сутінки; декорації зображали хатину над річковою широчінню. "Схоже на Хотин, – подумала Наталочка. – На той вечір над Дністром." Навіть місяць-молодик прозирав з намальованого неба.
3 хати вийшла дівчина Оксана й заспівала про те, як вона чекає коханого козака Андрія. Наталочка чекала його не менше, адже в нього, в його руці... Але поки-що то секрет. Аж ось і він вилетів з-за куліс, чорновусий, чорнобривий і палкий, мов іскра. Він заспівав, заквапив Оксану вертатися з Туреччини за Дунай, додому. Раптом на сцену вискочили турки, що шукали козака-перебіжчика з України. Андрій вихопив шаблю – вона сяйнула, мов вогонь! Справжня козацька шабля!
Артистам, що грали турків, цим разом повелося нелегко. Андрій був як вихор; він відбивався на всі боки; козацька шабля спадала на них, наче блискавка, наче кара, наче гнів самого Всевишнього. І хоч за дією турки мусили схопити героя, він був непереможний, нездоланний!
Глядачі гаряче аплодували. Вистава йшла прекрасно! Чудово співали солісти, могутньо звучав хор, артисти балету мов на крилах літали в танці, а проте було ще щось – поривне, проймаюче. Те, що сильніше за смерть... Чи то шабля вогнистим зблиском запалювала дух лицарства? Наталочці здавалося, що справа таки в шаблі. Вона щосили плескала в долоні, навколо вигукували: "Браво! Бравісимо!" Співак вийшов на поклін на авансцену, і шабля в його правиці сяла, як сонце.
Друга половина XIX ст. В населений пункт під назвою Дяліж (з тексту неясно, що це - село, село чи містечко) приїжджає молодий лікар - Дмитро Іонович Старцев. Поблизу розташовується губернський, тобто знаходиться в якійсь губернії, іншими словами - віддалений від столиці, місто С .; люди, яким довелося туди ненадовго приїхати, скаржаться «на нудьгу і одноманітність життя». Однак місцеві жителі так не вважають, адже в місті «є бібліотека, театр, клуб, бувають бали». Але якщо немає бажання дивитися спектаклі або танцювати, можна, наприклад, відвідати сім'ю Туркіна, що складається з батька сімейства - веселуна Івана Петровича, люблячого розігрувати кумедні сценки, його дружини-письменниці Віри Йосипівни та їх дочки Катерини, тішить слух гостей грою на роялі.