Мені дуже сподобався роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Приваблює в ньому зображення історичних подій, різнопла- новість та глибина чоловучих образів, кожний з яких є носієм якоїсь певної авторської ід«ії. Проте особисто для мене цікавими були майстерно виписані письменником жіночі образи, які також виконують важливу роль у розкритті авторської ідеї.
Як відомо, жінки в Україні відігравали не другорядну роль, вони брали участь у чоловічих розмовах, могли щось порадити у справах, до вирішити суперечку. Дівчата були слухняними доньками, але самі обирали майбутніх чоловіків, могли постояти за свою честь. Саме такими і зображує Куліш жінок у «Чорній раді».
З перших сторінок твору автор говорить про Череваниху та її доньку Лесю як про дбайливих, гостинних господинь, охоронниць домашнього вогнища: «...Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: «У хаті в неї, як у віночку, хліб випе-
чений, як сонце і сама сидить, як квіточка... А сама Череваниха була пані ввічлива і знала, як до кого з речами обернутись». Це повністю відповідає морально-етичним нормам поведінки українців, а Лесю автор зображує у дусі народнопісенної творчості: «І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, як піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить*.
Леся Череванівна вродлива дівчина, та це не робить її гордовитою, пихатою. Дівчина має уславленого, заможного нареченого, але не вихваляється його ім’ям, навпаки, вона дуже скромна, добра, чуйна і сором’язлива. Її мати також не розголошує ім’я доньчиного нареченого, відомого наказного гетьмана Сомка, але з її поведінки закоханий Петро Шраменко відразу зрозумів, «що Череваниха б’є на якогось іншого зятя».
Звичайно, як і кожна мати, Череваниха хотіла віддати свою єдину дитину за гарного та заможного чоловіка. І Леся також любила Сомка за його розум, відвагу, відданість рідній землі, та дівчина швидко зрозуміла, що особисте щастя цікавить його куди менше, ніж щастя України. Розумом дівчина ще могла це прийняти та погодитися з таким станом справ, але ж дівочому серцю так хотілося уваги та ніжності з боку коханого. А коли з рук відчайдуха Кирила Тура її врятував не коханий Сомко, а Петро Шраменко, Лесині почуття кардинально змінюються: «Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одненька тратити молоді літа у гетьманській світлиці... Гетьман він на всю губу, пишен і красен, да не згляне й не заговорить так од серця, як той Петрусь». Не хотіла Леся порушувати даного Сомку слова і вже скорилася своїй долі, та все вийшло не так, як гадалося: славний козак, наказний гетьман Яким Сомко був страчений, а Петро побрався з Череванівною. Такий фінал здається мені символічним — автор ніби дарує надію на зміни до кращого, адже в часи безвладдя, розбрату, руйнації великої країни залишається міцною і непорушною частинка цієї держави — родина, а значить може відродитися і держава. Символічним є і те, що у світі чоловіків з їхніми суперечками, боротьбою за владу та війнами саме жінкам під силу зберегти злагоду та добробут родини, і це вдало показав П. Куліш у романі «Чорна рада».
Відповідь:
Ява(насправді його звали Іваном) і Павлуша друзі-нерозлийвода. За темпераментом характеру вони не дуже подібні, проте Іван більш вигадливий і веде за собою друга. Його фантазії немає кінця, а бурхлива уява змушує придумувати такі " викаблуки",що потім дорослі не знають, що робити:плакати чи сміятися. Та і бешкетували хлопці не тому, щоби зробити зло, а щоби бути відомими, і щоби слава про них гриміла навколишніми селами. Побачивши у Києві метро, хлопчики вже самі його риють під свинарником, а корову Контрибуцію змусили взяти участь у справжньому родео.
Проте ми бачимо, що хлопчики, незважаючи на непосидючість і бешкетливість, надзвичайно добрі і співчутливі. Коли вони почули, що із криниці доноситься щеняче скигління, навіть не задумуючись, рішили врятувати тваринку.
Якщо Ява завжди знаходиться у пошуку, що б ще таке придумати.., то Палуша, навпаки, дуже врівноважений, спокійний і серйозний,а проте завжди підтримує другові витівки.
Мабуть, автор, зображаючи Івана, нагородив його багатьма своїми власними рисами характеру, навіть волосся йому придумав руде, яке мав у дитинстві сам.