Мій улюблений вірш із "Кобзаря" Т.Шевченка
Шевченко написав дуже багато віршів. Та найбільше мені сподобався вірш "Садок вишневий коло хати". Вірш був створений у важких умовах, коли поет був у казематі . Написаний попри всі заборони писати у 1847 році в Санкт-Петербурзі, коли думки автора линули далеко до рідного краю.
Цей вірш припав мені до душі тим, з якою влучністю у ньому розповідається читачу про працьовитий народ, з яким трепетом розкривається краса рідної землі:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
«Сім’я, вечеря коло хати» ції строчкою автор закликає шанувати батьків , яких йому дуже не вистачало. Не забувати українські звичаї. Коли читаємо рядки вірша, можемо відчути ту затишну атмосферу і велику силу родини, коли всі збираються разом за столом.
Від вірша віє спокоєм і впевненістю .Ми уявляємо собі той вечір, чарівний спів солов’я, задушевні українські пісні дівчат, що линуть у вечірній тиші. Вірш коротенький, але в ньому дуже точно переданий колорит саме українського села.
Ось чому мені подобається вірш Т.Шевченка «Садок вишневий коло хати».
Объяснение:
Від виходу друком першого видання "Кобзаря" і до сьогодні про Т. Шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки книг, статей, досліджень не тільки в Україні, айв інших країнах світу, що їх навіть не перелічити. Його поезія, вірші й поеми хвилювали та хвилюють не одне покоління читачів.
З поетичною спадщиною Т. Шевченка я почала знайомитися ще в дитячому садочку, потім стала читати Шевченка в школі. Вірші, поеми, балади хвилювали мене, викликали співчуття. Серед поетичних творів особливо пам'ятними для мене є поезії, які ніби відкривають внутрішній світ митця. Перш за все це поезії "Думи мої, думи мої". Чому поезії, а не поезія? У Т. Шевченка є дві поезії з такою назвою, які, на мою думку, доповнюють одна одну і свідчать про незмінність поглядів поета на творчість та її призначення.
Перша поезія з такою назвою написана Т. Шевченком 1839 року в Петербурзі. Уже викупили Тараса з кріпацтва, уже навчався він в Академії художеств, а прагнення писати не покидало митця. Чи потрібно його слово, його "діти", як називає Шевченко поетичні рядки своїх віршів? І для кого? Т. Шевченко — син свого народу, відданий син своєї Вітчизни, а тому і ставить перед собою митець завдання:
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну.
Служити своїм словом рідному народові й Вітчизні, будити в ньому волелюбність — таке завдання поета:
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині.
А в однойменному вірші 1847 року "думами" поет називає вісті з України, без яких він не може жити па засланні. Це сум за рідшім краєм:
Думи мої, думи мої
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
"Думи мої, думи мої..." 1839 року — це твір-програма поета. Покладена на музику, ця поезія стала гімном творчості Кобзаря. Коли лунає Шевченкове слово під супровід музики, то мені теж хочеться встати і співати, — ось така сила — сила Шевченкового слова.
Дуже часто ми чуємо роздуми про те, як погано жити в нашій країні, що все тільки руйнується, натомість нічого не створюється, які безсовісні ці люди, постійно капостять, переступають і йдуть далі, не розуміючи, що дії кожного і складаються у фразу «погано жити».
Із ситуації завжди є вихід і в цьому випадку як мінімум два: Жуляни та Бориспіль. Однак, якщо ти вже живеш на своїй рідній землі, народжуєш дітей, зустрічатимеш старість, чому б тобі не потурбуватись за майбутнє своєї кровинки? Чи тобі байдуже? Не повірю.
Отак послухаєш людей і здається – кожен знає, як правильно потрібно вчинити тут, що потрібно змінити там. І чується це все такими простими речами. Так піди і зроби бодай що-небудь! Говорити вміють всі, а змінити щось вчинком – одиниці. Мабуть, ми на цих «одиницях» дотепер і живемо.
Страшні були Майданівські часи. Смолиста кіптява від шин, палаючих у центрі міста, здіймалася до неба, молячи помилування. Уже тоді порозуміння в моїй сім‘ї розпинали на хресті. Одні говорили, який народ наш мужній, хай Бог дає наснаги. Інші стояли на своєму – знову цим «хохлам» не йметься. Говорили, сперечались. А я мовчала. І мовчки просто йшла до аптеки, купляла необхідні медикаменти та несла на Майдан. До своїх. До відчайдухів. І свято вірила, що обов‘язково мій пакуночок врятує чиєсь життя.
Ми всі знаємо, як краще буде нам. Знаємо. Але мало хто докладає до цього «кращого» свою роботу.
Не відбудуєш ти свій дім, крокуючи туди й назад вздовж ділянки, розповідаючи яким він має бути. Не відбудуємо країну ми на балачках. Не треба слів, хай буде більше діла!