Той молодий чоловік мав старшого брата. Як блудний син повертався додому, старший працював у полі. Почувши святкування учти, запитав: що відбувається? Відповіли йому: твій брат повернувся додому, і тому батько справив велику учту. Як це? Повернувся отой негідник, який утік із батьківського дому? Старший брат почав злитися і заздрити. Ісус розповідає нам, що хоча один лиш хлопець був далеко від дому, то обидва були далекі від отця. Один був далеко від нього фізично, а інший, хоча тілом був близько, не цінував того, що зробив отець. Обидва були далеко від отця, обидва потребували покути, обидва мусіли набути досвіду смирення. І той, і той біля підніжжя хреста мали сказати: я грішник!
Вершиною творчого генія Валер'яна Підмогильного став роман "Місто", в якому він роздумує над феноменом людського буття, над тими неймовірними суперечностями, що крають душу кожної мислячої особистості, над самою природою існування індивіда в оточенні собі подібних.
Для того, щоб довести читачам пріоритет найвищих цілей та справжніх істин, автор проводить свого героя Степана Радченка через ряд випробувань: через розчарування у власних силах, через смерть близької людини Зоськи, через трагедію Максима. Поступово мета Степана "завоювати" місто, ставши в ньому "свіжою кров'ю села", змінюється на розуміння, що він врешті-решт став перекотиполем, котре віднесене від одного берега і не пристало надійно до іншого.
Занурюючись у свою душу, герой починає усвідомлювати, що життя грається з ним, воно позбавлене глибинного смислу, а це призводить до безглуздого існування його як Людини. Щоб бути гідним цього імені, Степан долає одну сходинку за другою на шляху становлення гідної особистості. Але спочатку він приходить до висновку, що сучасна людина - самотній перехожий, закинутий у цей світ, і все, що у нього є, - це безмежна свобода, яку він має спрямувати на творення гідного життя або ж гинути, не доторкнувшись до загальнолюдських святинь, як-то: любов, честь, творчість.
Саме на цьому етапі моральної еволюції у Радченка врешті відкриваються очі на власне безглуздя існування. Настає момент, коли його душа прагне надати смислу життю, і герой знаходить б реалізувати себе у цьому світі. Ставлячи етичні норми гаслом свого вдосконалення та усього власного життя, він починає творити, стає письменником, щоб написати повість про життя, яке є безмежною свободою, ціленаправленою та осмисленою самою людиною. Повість, яка б повідала про пошук людини в людині.
У своєму психологічно-філософському ключі роман "Місто" порушує проблему перспективи української нації, узагальнивши її в епіграфі з "Талмуду" до нього: "Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола..." І тільки споконвічна боротьба людини за чистоту своєї души робить її подібною до янгола. Цю істину відкриває нам В. Підмогильний своїм завжди актуальним романом.
Якщо вірити нашому телебаченню (не кажу вже про спеціалізовану мисливську пресу), то найбільша загроза усьому живому в Україні – вовки. Половину населення вони з’їли, а другу – перекусали та ще й сказом заразили. Хвацькі мисливці настовбурчують перед телекамерами вуса та грізно стискають рушниці: треба винищити сірих до ноги!
А чи такий страшний вовк, як його малюють наші журналісти? Директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко переконаний, що у розповідях про вовка більше вигадки, ніж правди: "Вовк ще за радянських часів міцно посів у мисливців почесне місце цапа-відбувайла. Одному Богу відомо, скільки на вовка списали козячих, вепрячих та оленячих шашликів, прикриваючи "вовком-ненажерою" недбалість та свідомі зловживання у мисливському господарстві."
"Вовк, – вважає харківський натураліст Валерій Ловчиновський, – змушує копитних тварин постійно рухатися, чим завдає чимало клопотів мисливцям, які звикли спокійнісінько розстрілювати свої живі мішені біля годівниць та солончаків. От вони його й не люблять".
Мисливці та журналісти призвичаїли нас до думки, що вовк – вселенське зло й дорога йому одна – на комір. Склалася ціла система міфів, які начебто підтверджують цю тезу.
Перше місце у "вовчій", точніше, антивовчій міфології посідає вже згадане нами "Вовки закусали всю країну". Дійсно, хворий на сказ вовк може напасти на людину і вкусити її. А от випадки заїдання вовками людей в Україні невідомі.
За рік вовки кусають в Україні близько 20 людей. Однак набагато більше людей кусають собаки, особливо бійцівських порід. Наприклад, у 2005 р. у Львові вони покусали 471 особу (у Москві щорічно від укусів собак страждає близько 30 тис. осіб). І чомусь ніхто бійцівських собак не пропонує відстрілювати. Не кажу вже про автівки, від яких щороку в Україні гине близько 7 тис. осіб та ще понад 50 тис. травмуються. "Так від собак і машин – користь", – скаже читач. Що ж, перейдемо до міфу №2 – "Від вовків немає жодної користі".