Відповідь:
Нещодавно я прочитала роман-бестселер американської письменниці Елеонор Портер «Полліанна». Тепер його головна героїня — Полліанна Вітер — мій улюблений герой художньої літератури, а я з легкістю пишу власний твір на тему «Полліанна».
«Завжди радійте», – каже нам апостол Павло. Однак хто в нашому житті дійсно радіє? У мене болить голова, мені не до радості, в мене грошей не вистачає, як тут радіти… А чи можна радіти, якщо у тебе померла мати, потім улюблений батько, і ти — маленька дівчинка, якій ніде жити? Виявляється, можна.
Коли Полліанна була зовсім маленькою, її батько — протестантський пастор — придумав гру «в радість». Сенс гри полягав у тому, щоб знайти радісне у всьому, що б з тобою не сталося. Незабаром Полліанна чудово навчилася грати «в радість». Попри це їй було дуже важко, коли помер її батько. Дівчинку відправили жити до тітки Поллі — рідній сестрі матері, холодної та черствою леді, в якій було жваво тільки почуття обов’язку. Але Полліанна не забула свою гру. Її головна зброя проти неласкавого світу — це щире серце та радісний дух.
Поступово вона завоювала любов багатьох жителів міста. Найостаннішим піддалося серце її тітки. Коли Полліанна потрапила під машину і виявилася прикутою до ліжка, тітка Полі зрозуміла, як багато маленька племінниця для неї значить.
Мені близький світогляд Полліанни. Думки та міркування цієї одинадцятирічної дівчинки вразили мене та глибоко припали до душі. З того часу, як я прочитала цей твір, Полліанна стала моїм улюбленим літературним героєм.
Пояснення:
У творчому доробку В. Дрозда чимало яскравих прозових творів: повість «Ирій», романи «Катастрофа», «Самотній вовк», «Спектакль», «Листя землі» та інші; оповідання «Шгмаліон», притча «Сонце» тощо. У 1965 році з'явилося оповідання «Білий кінь Шептало». Тогочасні критики дали несхвальний відгук на нього, бо у творі письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві. Але, незважаючи на все ці «критичні зауваження», В. Дрозд написав продовження — оповідання «Кінь Шептало на молочарні», надруковане у 1967 році. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами.
Головний герой оповідання — білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, «зломили», осідлали люди, примусивши працювати на себе. Часом ця робота була нестерпно принизливою для білого красеня, предки якого «гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями і, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи». Найтепліші спогади коня пов'язані з дитинством, коли лошам-стригун-цем весело бігав із матір'ю по квітучих лугах, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з'явились люди...
Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати «покірного і роботящого» і що «розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки». Приспавши пильність людей, білий кінь потроху здобував «щось від самостійності, від волі»: то він рухався осторонь від інших — сірих, вороних, гнідих — коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі. Таємна думка постійно непокоїла Шептала: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, терпіти приниження, побої за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні? Коня «повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай».
І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало «як ніколи досі, відчув свою неволю» і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі ііігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка «пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Ще ніколи не бігалось йому і пк легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м'який траві, подався до річки — попив води і скупався. Стоячи у воді, він «побачив у водянім дзеркалі <ч-бе — незвично білого, аж до щему в очах». Гірка правда відкрилася Шепта-лові. Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був «бруднувато-сірим, попелястим» і звичайним, як усі. Тому, мабуть, конюх і дозволяв собі бити його батогом. Це відкриття змінило думки Шептала. Нін починає виправдовувати своїх кривдників, навіть відчуває провину перед Степаном. Потроху кінь переконав себе, що із селом, конюхом і ненависним табуном його пов'язує міцний зв'язок, «довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки». Але розірвати цей зв'язок він не може і вже не хоче.
Повертаючись додому, білий кінь-красень викачався у багнюці, аби з часом повернулася колишня «сірість» і Степан не подумав, що він «хоче виділитися, показати норов». Від колишнього прагнення волі і шляхетної гордості майже нічого не залишилося. Дорогою кінь Шептало так міркує". «А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким... Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім».
Білий кінь Шептало — це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути «як усі», опирається «сірій» буденності, але зазнає поразки у'ЦІЙ боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення. Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем. Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання. Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір'я, що для нього вже було зачинене, і тоді він «скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав...»
Объяснение:
Кожного разу, коли я перечитую Слово Боже, то приходжу до ще більшого розуміння Його.
Усі ми в своєму житті постійно стикаємося з несправедливістю. Ми її бачимо всюди: удома, на роботі, у стосунках з друзями. Навіть коли чинимо правильно, багато хто нам дорікає, що ми були несправедливі. Напевно кожен батько не раз зауважував, коли він навчає своїх дітей, хоче для них якнайкраще, а вони його виправляють, хочуть, щоб було по-їхньому.
Притча про несправедливого суддю вчить, що:
– навіть серед гріха та пороків потрібно шукати правди;
– потрібно вірити, що правда завжди переможе, навіть якщо навколо гріх;
– не варто здаватись у боротьбі й пошуку правди, навіть тоді, коли надії немає (усі обставини проти тебе);
– коли досягнув успіху в пошуках правди, перемогу приписувати не собі, а дякувати Богові, розуміючи, що це Бог пом’якшив серця злих людей.
Що ж я як учитель можу корисного взяти з цієї притчі для себе? Ось приклад з мого досвіду.
Часто бажання навчити дітей Божої науки стикається з глухою стіною, адже трапляється, що в класі є такі учні, яким нічого не потрібно, деколи підручник навіть лінуються розгорнути. От і в мене в одному з класів на уроках християнської етики декілька учнів майже взагалі не працювали. Після неодноразового нагадування, що запишу зауваження в щоденник, розгортали підручник, брали якогось аркуша й починали ліниво списувати з дошки. Я це називав не списування, а змальовування, бо робилось воно, як мені здавалось, несвідомо. Я практично втратив надію, що їх чогось можна навчити.
Закінчувався навчальний рік, я, знаючи, що мене на останньому уроці не буде, виставив оцінки заздалегідь. На останній урок прийшов мене заміняти інший учитель і, щоб учнів чимось зайняти, попросив написати твір-роздум «Чого мене навчили уроки християнської етики». Твори, звичайно, були віддані мені. Я був уражений. Ті учні, які, як мені здавалось, не працювали й нічого не чули, багато чого пам’ятали з моїх уроків.
Ніколи не здавайся, подібно як та бідна вдова, роби те що маєш робити. Бог до маловіре. «Чи не більше Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього…