Говорят, что в человеке все должно быть красивым, - тело и душа. Именно таковы герои повести И. Франко «Захар Беркут», и чувства, существующие между ними, тоже является красивыми и глубокими.
Мирослава и Максим встретились на охоте и сразу почувствовали какой-то непонятный влечение друг к другу. Мирослава полюбила Максима не по имения или статус, а за рыцарский характер и искренность. А Максима удивила эта юная девушка, которой «не жалко бы быть мужем», как говорили о ней тухольци. их любовь не могла остановить и та пропасть, что уже в те времена существовала между представителями разных социальных классов, потому что Мирослава была дочерью боярина, для которого Максим, какой бы он не был смелый и гордый, был всего только «смерд *.
И искренне любящие сердца такая мелочь, как неравенство, не могла разъединить, и Мирослава готова не только отказаться от своего богатства и статуса, но и покинуть любимого отца ради Максима. Она поклялась, что Максим станет ее мужем, потому что она судит людей не по имуществом, а при их душой. «Он такой рыцарь, как и другие рыцари, - говорит она отцу о Максиме, - нет, он смелее и честнее всех тех Боярчук, которых я видела до сих пор».
Любовь Мирославы настолько велико, что она не представляет своей жизни без Максима, и поэтому хочет остаться в монгольском лагере вместо него, хотя это для нее верная смерть. И все же любовь не ослепляет юношей, они знают, что их жизнь принадлежит другим. Поэтому со слезами на глазах Мирослава давала приказы бросать камни в татар, потому что любой из них мог убить любимого, иначе поступить девушка не могла, потому что речь шла об интересах всей общины.
Итак, Мирослава и Максим, несмотря на принадлежность к разным социальным слоям, равны в своем рыцарстве, мужества и искренности. Сила их любви победила все препятствия на пути к счастью, потому что именно оно придавало сил и мужества Максиму в лагере татаро-монголов, и, с другой стороны, любовь не затмило им весь мир, и ради общего благосостояния они пожертвовать своим счастьем.
Объяснение:
Звичаї народу — це прикмети, за якими нація вирізняється не тільки в сучасності, а й в історичному минулому. Незважаючи на занепад старих традицій, вертепи залишаються улюбленими формами мистецького вираження різдвяної радості.
Вертеп — це свого роду театр, у якому акторами стають усі охочі. Це дійство, яке відображає дитячу щирість та зрілу віру, віру в народження Ісуса Христа.
Вертеп — це своєрідний простір, якого не торкається час. Вертепні сценки хоча й змінюються з часом, у своїй суті передають містерію і величність Різдва. Міняються літературні та сценічні форми, однак незмінною залишається основна вістка, про яку розповідають ангели, пастухи, царі. Головна мета вертепу — благовістити про народження Христа, привітати глядачів із Різдвом, новорічними святами.
Вертеп — це дійство, яке вносить радість, мир і спокій у кожну оселю.