ответ: Оповідач То-Ма-Кі (в молодості редактор). То-Ма-Кі означає Товариш Майстер Кіно Генрі, письменник Майк, пілот – його сини. Сев – художник, кращий друг редактора. Його прототипом був Олександр Довженко. Богдан – моряк, врятований Севом і редактором. Він розказує історію про своє перебування в румунського рибалки, бунт на кораблі та порятунок із затонулого човна. Прототип героя – Григорій Гричер Тайях – балерина, в яку закохані редактор і Сев. Пише листи своїм друзям з Генуї, Мілана та Берліна. Прототип героїні – Іта Пензо. Директор кінофабрики; Професор – художник, консультант з постановки зйомки. Прототип героя – Василь Кричевський. Режисер, оператор, адміністратор кінофабрики – колеги, з якими співпрацює редактор. Хазяїн кав’ярні; Хазяїн трамбака і шхуни; Рибалка; Троє дівчат – Стелла, Муха і Поля – компанія, що збирається в кав’ярні за обговоренням майбутнього фільму Сева.
Незабываем про короны )
ответ:Микола Куліш — митець багатогранного таланту. Він писав прозу й публіцистику, але визнання до нього прийшло, коли Гнат Юра поставив у Харкові драму "97".
Творчість М. Куліша — це багатогранне, загострене зображення побуту психології українців.
В Україні у перші десятиліття відбувалися складні соціально-культурні процеси, точилися гострі політичні і літературні дискусії. Микола Куліш завжди знаходиться у центрі подій, головний герой його твору — українець за походженням, але малорос за своєю суттю. Він типовий "колишній українець", у психіці якого навіки вкоренилося, що все українське — то "третій сорт", а відмовитися від свого, національного — єдиний б вирватися з "плебейського" стану. Мина Мазайло, службовець тресту "Донвугілля", соромиться свого "малоросійського" походження. Причину усіх життєвих невдач він бачить у власному прізвищі: "Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!" Він обирає собі нове прізвище серед кількох таких, що звучать "благородно": Тюльпанов, Розов, Алмазов, і врешті зупиняється на Мазєніну. У цьому рішенні його підтримує дружина Килина Трохимівна, для якої теж чоловікове прізвище, що його вона носить багато років, "як віспа на житті..." Розпач вчувається у її словах: "Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?"
Абсолютна відсутність національної свідомості, зневага до свого прізвища, по батькові характеризують доньку Мини Рину. Вона живе в такий час і в такій країні, де все це можна швидко змінити, написавши заяву до загсу.
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».