У творі українського письменника «Звук павутинки» небагато персонажів, але проти це, автору вдається розкрити загадковий та чарівний, широкий та неосяжний оточуючий нас світ природи, безсмертя, добро, вічність та красу нашої землі. Саме таким цей світ уявляє головний герой повісті – хлопчик за ім’ям Льонька.Льонька – це звичайний сільський хлопець, майбутній третьокласник, який постійно фантазує і щось вигадує. Але сказати, що він все вигадує – це неправильно, бо Льонька не вигадує, він просто бачить оточуючий світ сповненим різноманітними дивами. Хлопчик не вигадує ці дива, бо він в них постійно живе, для нього вони цілком реальні. Як на мене, то Льонька є дуже талановитим хлопчиком, бо має щире серце, кмітливий розум і неабияку уяву.Поряд з Льонькою завжди знаходяться його друзі – Адам та Ніна. І якщо Ніна – це вигадана самим хлопцем дівчина, то Адам – справжня людина. Адам, незважаючи на свій похилий вік, знайшов спільний язик з десятирічним хлопчиком. Адам – це вчений, який приїхав до села, як він сказав, помирати. Вчений був хворий на малокрів’я, і йому залишалося на цьому світі не дуже багато днів. Поява Адама в селі та трагічна історія його життя справила дуже велике враження на хлопця. Ближче познайомившись із вченим, Льонька дивується тому, що існують дорослі люди, які спроможні зрозуміти його фантазії та його вигадки. Одним з таких людей був Адам, який у своєму серці на все життя зберіг частинку дитинства, що до вченому зрозуміти звичайного хлопчика. Вчений бачить, що листочки на воді – то не листочки, а справжня флотилія, а Льонька – це не маленький школяр, а відважний капітан. Я думаю, що коли Льонька теж стане дорослим, він обов’язково зрозуміє, що дитинство на все життя можна зберегти у своєму серці, у своїй душі. Таким він і залишиться на протязі усього свого життя.Адам помирає від важкої хвороби, але до останнього свого дня він приймає участь у забавках хлопця, а вже коли у вченого не вистачає сил підійматися з ліжка, він розважає Льоньку цікавими історіями або слухає оповідання хлопчика. Цей дивовижний вчений не може залишити байдужим ні одного читача, бо в його образі письменник втілив все те найкраще, що притаманне справжній людині, людині, яка розуміє добро та вічність краси нашого рідного краю. Особисто у мене Адам викликає повагу, співчуття та щиру симпатію.А ось Ніна – це вигадана подруга хлопчика, яка припливає до Льоньки на кораблику і постійно бере участь у його забавках. Інколи Ніна здається хлопцеві настільки реальною, що він і сам сумнівається в тому, вигадана ця дівчинка, чи існує насправді. Діти разом гуляють, лазять у глиняну печеру та слухають павукове радіо, притуляючись до павутинки та прислухаючись до звуків природи.Павукове радіо – це дуже важливий у повісті елемент, бо навіть у назву твору винесений звук, який чують діти. На мій погляд, звук павутинки втілює в собі надзвичайну можливість людини помічати найтонше, найдрібніше в оточуючому нас світі, можливість, яка сповнює людську душу тим прекрасним і чарівним, що потрібно кожному з нас.Незвичайний світ Адама, Льоньки та Ніни – неповторний і в т ой же час мінливий. Ці люди мають добре серце, яке не охололо від буденщини і зла, а сяє полум’ям і на все реагує безпосередньо та щиро. І саме такі люди, саме звук павутинки вчить читачів, що існує у світі добро, вічність та краса на землі, і її лише треба навчитися бачити.
Образ Лукаша в драмі Лесі Українки реалістичний. І мова, і поведінка, і зовнішній вигляд — все це типові риси поліського хлопця, все це відповідало поліській дійсності. Однак Лукаш і не такий, як усі. Від природи він наділений поетичною душею, музичним хистом. І це відразу відчула й оцінила лісова царівна Мавка. Але, на жаль, Лукаш не відзначається цільним характером, не зумів надовго зберегти свій поетичний порив. Він має співучу душу, але не розуміє, не вміє зберегти скарбів своєї душі. «А що воно таке?» — питає він Мавку про ті скарби. Драматизм образу Лукаша — в його роздвоєності, в його нерозумінні самого себе, в неусвідомлені справжнього щастя, мети життя. Під впливом обставин в'яне цвіт його душі, засмоктує буденщина. Він сам топче дивоцвіти, які розцвіли весною. Роздвоєність натури Лукаша відбилася і в його мові. Спочатку, коли він був під впливом поетичної душі Мавки, своєю красою його мова наближалася до мови Мавки. Звертаючись до коханої, він говорить: «Я вберу тебе, мов королівну, в самоцвіти!» З огрубінням характеру грубішає мова Лукаша: «Ах, дай спокій! Не маю часу... Мати все гризуть за тебе!..» — відповідає він Мавці. Коли ж вона попросила Лукаша заграти на сопілці, він каже: «Ет, не пора мені тепер грати». До Мавки звертається ще й такими словами: «Тепер уже почнеться дорікання». Та дівчина не дорікає коханому, ні в чому не звинувачує його, не шкодує, що покохала саме такого, бо «іншого вона б не покохала». Мавка тільки сумує, що Лукаш «не може своїм життям до себе дорівнятись». За зраду Лукаш тяжко карається — Лісовик перетворив його на вовкулаку. Мавка рятує коханого — і до того приходять прозріння і каяття. Але надто пізно. Він не може повернути втраченої коханої. Від образу Лукаша невіддільна постать його Долі. Це загублена Доля, яка колись супроводжувала щастя юнака. Наче морок по гаю, блукає загублена Доля, шукаючи стежки до минулих днів. Але стежки позамітало снігом, залишився тільки гіркий, хвилюючий спомин. Образ Долі надзвичайно драматичний, він викликає особливий смуток, жаль за втраченим великим щастям, яке ніколи вже не повернеться.
