Характеристика Василя Чепіжного "Сіроманець", М. Вінграновський:
неохайний, недбалий: усе робить сяк-так;
жорстокий: б’є коня прикладом, прив’язує вовка за шию до драбини;
боягузливий: підняв руки вгору, коли вовк загнав його в болото, «загарбався головою в сніг», «вкляк», «задкував лісом»;
злопам’ятний: неодноразово згадує про козу, яку з’їв Сіроманець;
глузливий: глузує з собак, коли ті зачули Сіроманця, як його впіймали, з дружини, коли вона годує собаку;
лютий: люто рушає на вовка, влаштовує погоню на нього;
безжалісний: до коня, вовка, собак;
запобігливий, послужливий: «слухаю», «єсть»;
користолюбний: думає про те, як продасть цуценят;
брехливий: говорить про те, що вовк з’їв вівцю, толочить посіви;
схильний до крадіжок: «Аби я був вовком, я б тоді все розказав Сіроманцю і про Василя Чепіжного, як він ночами краде у полі солому»;
любить випити: «правда, я зранку добряче випив»;
грубий: на що вказує його мова.
Відтак можна зробити висновок про те, що з образом Чепіжного пов’язане щось недобре, холодне, неприємне. Перед читачем постає груба, користолюбна, жорстока людина.
1. Жанр твору Юрія Винничука "Місце для дракона"
В повість-казка
2. Князь люботинський дрімав і снились йому
В війни, переможні походи, довгі вервечки полонених
3. У князя була дочка
Г Настасія
4 Бій із драконом влаштовували для того щоб
Б одружитися на князівні
5. Помітив дракона
А пустельник
6. Дракон найбільше хотів навчитися
В навчитися читати
7. Дракона звали
Г Грицько
8 слова "вразив князя своєю мудрістю й добротою, читав свої поезії..." про дракона, якого звали Гицько
Б Грицька
В дракона
9. Настасія називала дракона
Б метеликом
10.
А"Не від нього зло, зло в нас самих"
Б"Скоро зима. Усе замете. Усе вибілить. І душу мою вибілить"
В" Не можу ж я, мов бовдур стоять, інакше всі здогадаються"
Г Але я без людей не зможу. Я пишу для них
1 пустельник - А
2 дракон - В, Г
3 князь - Б
4 Лаврін
1 - А
2 - В, Г
3 - Б
11. Як закінчуються повість казка?
Смертю князя на могилах пустельника та дракон
Мистецтво має багато в вираження: у камені, у фарбах, у звуках, у слові тощо. Кожен його різновид, впливаючи на різні органи чуття, може справляти на людину сильне враження й створювати такі образи, що закарбуються назавжди.
Багато років точаться дискусії щодо того, яке з різновидів мистецтва має найбільшу виражальну силу. Хтось вказує на мистецтво слова, хтось – на живопис, треті називають музику найтоншим, а відтак найвпливовішим на душу людини мистецтвом.
Мені здається, це питання індивідуального смаку, про який, як кажуть,не сперечаються. Безперечним є лише той факт, що мистецтво має якусь загадкову силу та владу над людиною. Причому сила ця поширюється як на автора, творця, так і на “споживача” продуктів творчої діяльності.
Художник не може інколи подивитися на світ очима звичайної людини, як-от герой з новели М. Коцюбинського “Цвіт яблуні”. Він розривається між двома своїми ролями: батька, що зазнав горя через хворобу своєї доньки, й митця, що не може не дивитися на події згасання своєї дитини, як на матеріал для майбутньої повісті.
Часом і слухач не в змозі зупинити дію сил мистецтва. У “Давній казці” Лесі Українки можна побачити, як сила пісні, слова співця допомагають лицареві полонити серце коханої. Згодом ми бачимо, як слово, високе слово пісні, скидає з престолу лицаря, який перетворився на тирана. І таких прикладів безліч.
Вочевидь, наші класики, відчуваючи тонкі порухи людської душі, хотіли показати нам, як може впливати на людину й навіть на цілий народ художник. Дякувати таким прикладам, ми можемо глибше розуміти не лише силу мистецтва, а й цінувати творче в людині.