Максим Рильський починав своє творче життя у складний час. Поразка першої російської революції, економічні труднощі в країні, глибоке соціальне розшарування, назрівання нових політичних потрясінь — все це викликало до життя нігілізм і зневіру у світлі поривання, любов, дружбу. Митці включалися в літературну боротьбу, і молодому поетові важко було розібратися в політичних поглядах і уникнути різних ідейних впливів. Він зробив єдине, що міг зробити у і їй ситуації: поринув у світ краси, природи, любові. Зовсім юний, він писав про те, що відчував, на що відгукувалися найтонші струни його душі.
Мені дуже подобається рання лірика Рильського. Я не бачу, не відчуваю декадентських впливів і мотивів, як про те пишуть авторитетні дослідники творчості. Читаючи ці мініатюри, я неначе бачу перед собою широке біле поле гречки, яке мерехтить тисячами краплинок роси у променях вранішнього сонця; блакитні отари перших пролісків; опалий лист осики на тихому плесі . Чую, як співають золотії струни, як піняться весняні потоки, як вогко вигукують про кохання краплі дощу по шибках. У поезіях молодого Рильського воно різнокольорове: дощ блакитний, птахи срібнокрилі, коні вогняні…
(Вірш можна свій,це наприклад)Мені подобаються багато його творів, але найбільше мене хвилює ліричнії мініатюра «Яблука доспіли». Це один із чудових зразків любовної лірики, де поет оспівує кохання — поезію і сонце життя. Вірш схожий на народну пісню, в якій ідеться:
Не всі ж тії та сади цвітуть,
Що зарання розвиваються,
Не всі ж тії та вінчаються,
Що любляться та кохаються.
Якось у житті так виходить, що перше кохання завжди залишається в пам’яті ,і все життя, але не кожному щастить прожити своє життя з тією, яку покохали на зорі юності. Рильський у творі «Яблука доспіли» проводить паралель між явищами природи і людського життя. Любов і розлука нагадують розквіт описання в природі: «Яблука доспіли, яблука червоні!» бувають тільки восени, яка аж ніяк не є символом розквіту кохання. Молоді люди розлучаються і, назавжди.
Останній поцілунок, останні обійми — і закохані більше ніколи не зустрінуться. Не хочеться вірити, що таке сильне почуття просто згасло. Ні! І я малюю романтичну історію.
Хлопець не з власної волі покидає кохану. Він іде захищати рідну землю від ворогів. Прекрасний, мужній чоловік держить у руці тендітну руку дівчини, яка випроводжає його на війну. Вони йдуть садом, і червоні яблука падають їм під ноги. Ось попереду вже видніється поле, до якого проведе воїна дівчина. Вони поспішають, чи зустрінуться ще коли, чи повернеться він живий –здоровий до коханої. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, навіває їм сумний начни, а пейзажна картина осені відтіняє біль розлуки
леся українка. це тепле, сонячне ім'я мені знайоме з дитячих років. відоме воно всім прогресивним людям, і в першу чергу, українцям, бо леся українка у недовгім житті стала народною поетесою. вона була мислителькою та борцем шевченківського гарту. все в її житті було справжнім: вірші, кохання без фальшу, мука без порятунку, праця — спасіння. і поезія цієї видатної поетеси є для мене маяком в житті. читати її вірші без хвилювання не можна.
герой поезії лесі українки — її ровесник, ровесник тих борців, що підняли над світом прапор свободи. ці люди були по духу близькі і рідні поетесі. ще змалку герой поезій лесі українки побачив людську недолю, яка викликала в нього не розпач, а бажання кращої долі, яснішої. за тим ідеалом поривалося серце юної поетеси. ще не довіряючи своїм кволим силам, вона все ж сподівається, що її слово розважить людей, а може, збудить вогонь у чиємусь серці. герой поетеси, як і вона сама, — людина великих громадських почуттів, високого обов'язку перед людьми, народом.
такою була і поетеса — людина мужня, сильної волі. все життя леся стійко боролася із власною недугою. це було життя людини — яка кожну хвилину весь свій хист віддавала боротьбі за соціальне і національне визволення трудового українського народу.
ліричний герой вірша "дим" серцем вболіває за поневолені народи. для лесі доля гноблених трудящих однакова в усьому світі, їй близькі і рідні італійські робітники так само, як і робітники українські.
її герої "сіють квітки на морозі", виступають проти рабства, ціною власної крові захищають свою країну, відстоюють її щасливе майбутнє.
мене вражають мужні герої вірша "досвітні огні", що проклали дорогу в наше сучасне, сильна духом сама поетеса, що перетворила своє слово на "тверду крицю".
стійко переносить свою недугу і залишається в лавах борців ліричний герой вірша "хто вам сказав, що я "
хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
ступаючи на шлях боротьби з царизмом, вона розуміла, що цей шлях довгий і важкий. ми чуємо, як виточується, гартується зброя в її вірші "слово, чому ти не твердая "
вигострю, виточу зброю іскристу,
скільки достане снаги мені й
життя для лесі українки та героїв її поезії — це безупинне змагання, боротьба, дружба і кохання.
у поезії "без надії сподіваюсь! " мужня і сильна духом дівчина прагне прожити свій вік у боротьбі й творчому горінні. життя героїні — невіддільне від життя рідної країни, поневолених людей. дівчина бореться з усім, що перешкоджає людині бути вільною. увесь вірш пройнятий внутрішньою боротьбою з сумовитими настроями, що облягають дівчину. вона думає не тільки про власну біду, а й про горе рідного народу. почуття громадського обов'язку перемагає особисте горе. у боротьбі людина бачить вищу мету свого життя. вона бажає жити, радіти, творити, боротися в ім'я кращого майбутнього:
так, я буду крізь сльози сміятись,
серед лиха співати пісні,
без надії таки сподіватись,
буду
велике щастя, що люди й досі можуть тамувати спрагу душі зі щедрих джерел лесиної поезії. леся українка не могла подолати все зло на землі, хоч як прагнула того. але вона дарувала людям віру в те, що зло приречене, що на світі запанує соціальна справедливість. і мрії поетеси здійснились. наша держава стала вільною і самостійною. для того, щоб вона міцніла, процвітала, ми, молоде покоління, повинні бути мужніми, сильними духом борцями, схожими на героїв моєї улюбленої поетеси.
Объяснение:
Особисто я дотримаюся думки, що кожна людина, неважливо звідки вона родом, може підкорити місто або ж підкоритися місту.
Звісно ж, людині , що живе у столиці з народження легше, бо вона з нароження звикла до ритмів великого міста. Людина із села звикла до більш повільного та розміряного темпу життя.
Але зазвичай, люди із великих міст думають що вони вже багато чого домоглися тим що народилися в столиці.І це їх губить. Вони стають ледачими та не мають головної цілі. Люди з невеликих міст , навпаки, звикли багато працювати, щоб чогось домогтися. Звісно ж їм важче пристосуватися до великого міста, бо це є повна протележність їхній рідній домівці, Вони виходять із зони комфорту, але це загартовує їх.
Як на мене, випадок із Степаном Радченко із роману «Місто» В.Підмогильного – виняток. Не він підкорив місто, а воно його. Він забув свою головну ціль – вивчитися і зробити щось вагоме для рідного села.Натомість він піддався спокусі міста, і зайнявся улюбленною справою.
Тож, повертаючись до головного запитання , можу відповісти що людині із маленького містечка важче підкорити місто, але вона зробить все та навіть більше для досягнення своєї цілі.