Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих таємними хмарами і засіяних горем, политих кров’ю. Горем і кров’ю горців. Пейзаж — подальша розповідь про сумні події. З цією метою автор використав народнопоетичний метафоричний образ засівання горя і сліз. У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність народів царської Росії, їх титанічність і життєдайність, що протистоїть хижаку — царизму, який «карає… що день… добрі ребра й серця розбиває» і п’є кров трудящих. Але народ безсмертний, його кров «живуща», і тому кат народів «не вип’є живущої крові», «не скує душі живої». Поет незмірно радіє з приводу того, що серце народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народу звучать натхненні слова поета: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.
Цитата: «Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем’ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них. Залізо й дерево аж співали у діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого».
