Історичне минуле України багате як звитяжними, так і болісними епізодами. Турецько-татарські напади тривалий час спустошували українські землі. Жінки, вивезені на чужину ставали служницями, чоловіки невольниками, що виконували важку роботу, але найстрашніша доля чекала молодих дівчат, які потрапляли до гаремів. Козаки, борючись з нападниками, влаштовували походи на чужинців, але бувало так, що в бою перемагали не українці, а турки чи татари. Тоді козаки опинялися в неволі.
Саме такий епізод з історії нашої держави покладено в основу думи "Маруся Богуславка". З тексту ми довідуємося, що Маруся — дочка попа з Богуслава, але в неволі "потурчилась, побусурменилась", тобто прийняла мусульманство. Проте навіть такий стан речей не заважає дівчині пам'ятати Україну, батьків, допомагати своєму народу. Мабуть, Маруся стала дружиною якогось значного турецького пана, адже він тримає в темниці "сімсот козаків, бідних невільників". Турок довіряє своїй "дівці-бранці", і на час свого від'їзду віддає їй ключі навіть від темниці з невільниками. Мабуть, він кохає її, а вона відповідає йому взаємністю, тому навіть віру змінила. Маруся "потурчилась", але не забула своєї батьківщини: скориставшись нагодою, вона випускає козаків на волю. На наявність почуттів між турком і Марусею вказує також той факт, що дівчина не втікає на батьківщину разом із козаками, а залишається на чужині, хоча, напевно, її чекає покарання за вчинене. Дівчина навіть просить козаків переказати її батькам, щоб не збирали гроші на викуп доньки, тобто знову бачимо свідоме рішення залишитися на чужині, хоча є у ньому і якесь жалкування над власною долею, над життям "для розкоші турецької, для лакомства нещасного".
Тобто в народній думі, короткій за обсягом, стислими колоритними мазками створено неоднозначний образ жінки-полонянки, яка продовжує любити свій край і вболівати за нього, але інше, так само сильне, почуття тримає її на чужині.
«Джури козака Швайки» переказ По степу на коні Вітрику мчав найвідоміший розвідник Пилип на прізвисько Швайко, яке він отримав за те, що як швайка впивався в татар, вбивав і тікав. Він був поранений та все одно зумів вбити головного бея в діброві і знову зникнути. Далі йде розповідь про село Воронівку і її жителів сироти Грицика, його найкращого друга Санько та його матері тітці Мокрині, що була дужча за чоловіків, старого і поважного козака діда Кібчика та його онука Демко на прізвисько Дурна Сила. Тутешній староста пан Кобильський, почувши про можливий набіг татар, вирішив підготуватися і подався до Воронівки за новими челядниками, збіжжям. Та Грицик з Саньком крикнули, що татари вже тут і пап втік. Так як пан цього б не пробачив діти пішли з села до Василя Балеймового і інших козаків, що також були з Воронівки. Дорогою вони бачать челядників пана Кобильського Тишкевича та інших, що грабують козаків, видаючи себе за татар. Втікаючи від них та вовка вони побачили як татари гналися за козаком, що сховався в очеретах та так його і не зловили. Коли татари пішли вони познайомились з ним, то був Швайка. Він відвів їх до Василя Балеймового. Коли ж козаки поїхали щоб зібрати інших для битви з татарами до острова приплив Тишкевич, якого Грицик, Санько та вовк Швайки Барвінок взяли у полон. Та коли прибули інші козаки, то Тишкевич хитрощами втік, але Швайка разом з дітьми почав погоню. Тишкевич втік до татар, які почали шукати Швайку. Саме в цей час Швайка взнає про дар Саньки — ворожбу, і вирішує віддати його на навчання до ворожбита дідо Кудьми. Тим часом Тишкевич обдурює Дурну Силу, що втік з полону, бере його у спільники і грабує козаків. Біля Воронівки зустрічаються Демко, діди Кібчик і Кудьма, а потім і Швайко з хлопцями. dovidka.biz.ua Дурну Силу Швайко б’є різкою, після чого Демко з дідом їдуть у плавні віддати здобич та на осуд козаків, Кудьма забирає до себе Санька, а Швайка разом з Грициком їдуть далі. Демка козаки прощають і він з дідом залишається у плавнях, де з іншими строять першу зимову фортецю на острові від татар. Санько вчиться у Кудьми, але той дуже хворий. Коли приїжджають козаки, Швайка, Грицик, то стає відомо, що козаки відбили напад татар і тепер козаки об’єднуються з усіх земель і йдуть у дніпрові плавні. Пан Кобильський підступно ув’язнює Швайку, але приїжджають дід Кудьма, Санько та інші козаки, напускають мару, що вони переяславський староста. Ворожбити визволяють Швайку, а Тишкевича змушують відшмагати пана Кобильського, чим зробили його ворогом для пана. Козаки групуються біля Бобрового острова, а потім нападають тисячею на 5 тисяч татар та отримують перемогу. Але Саїд-мурза збирає нову п’ятитисячну орду і проводе бій біля Бобрового острова. Більше половини татар гине і вони відступають, але і козаків залишилось менше 400 і то майже всі поранені. Вирішують після підкріплення спуститися нижче Дніпра до острова Хортиця і зробити там нову січ, а Швайка зі своїми джурами Грициком і Саньком їдуть в степ.
Мій дідусь Гриша завзятий рибалка. Він говорить, що наш Удай прекрасна і чарівна річка, яка таїть у собі казку. Але не кожному та казка відкривається.
— Ходи над річкою тихо, як ходить сонечко. І тоді ти неодмінно побачиш живу казку, —учив мене дідусь.
— І ось ми з ним на зеленому березі. Сідаємо у човен і тихо відпливаємо від берега. М’яко лягає весло у прохолодну чисту воду. Потім дідусь кладе весло на дно човна і прикладає палець до вуст.
— Раптом у воді щось булькнуло, і над поверхнею застрибала маленька краснопірка. За нею гнався смугастий окунь, настовбурчивши колючки свого плавця. В цю мить біла лілія підставила рибці зелений листочок, схожий на долоню. Краснопірка вистрибнула на нього і завмерла, а окунь стрілою промчав мимо.
— Ква-а-ах! — зітхнула полегшано жаба.
Краснопірка почала підстрибувати на листочку. Танцює! — вирішив зелений коник, гойдаючись над водою на тоненькій травинці. Він дістав свою жовту скрипочку.
Почувши її, звідкісь узялися метушливі пуголовки, жук-водолюб виринув з глибини, навіть жук-вертячка застиг. Заслухався.
Стомилася рибка танцювати, чемно вклонилася товариству і пірнула у воду. Тут і скрипочка затихла. Артистам аплодували прозоро крилі бабочки, схожі на вертольотики.
Я теж хотів заопладувати, але глянув на дідуся і згадав його пораду поводитися на воді тихо. Раптом біля куща верболозу щось зблиснуло, вдарило по поверхні великим хвостом і над водою показалася риб’яча голова.
— Та це ж щука! — вирвалося в мене.
— Ти-хо! Починається ще одна казка, — приклав палець до вуст дідусь
Історичне минуле України багате як звитяжними, так і болісними епізодами. Турецько-татарські напади тривалий час спустошували українські землі. Жінки, вивезені на чужину ставали служницями, чоловіки невольниками, що виконували важку роботу, але найстрашніша доля чекала молодих дівчат, які потрапляли до гаремів. Козаки, борючись з нападниками, влаштовували походи на чужинців, але бувало так, що в бою перемагали не українці, а турки чи татари. Тоді козаки опинялися в неволі.
Саме такий епізод з історії нашої держави покладено в основу думи "Маруся Богуславка". З тексту ми довідуємося, що Маруся — дочка попа з Богуслава, але в неволі "потурчилась, побусурменилась", тобто прийняла мусульманство. Проте навіть такий стан речей не заважає дівчині пам'ятати Україну, батьків, допомагати своєму народу. Мабуть, Маруся стала дружиною якогось значного турецького пана, адже він тримає в темниці "сімсот козаків, бідних невільників". Турок довіряє своїй "дівці-бранці", і на час свого від'їзду віддає їй ключі навіть від темниці з невільниками. Мабуть, він кохає її, а вона відповідає йому взаємністю, тому навіть віру змінила. Маруся "потурчилась", але не забула своєї батьківщини: скориставшись нагодою, вона випускає козаків на волю. На наявність почуттів між турком і Марусею вказує також той факт, що дівчина не втікає на батьківщину разом із козаками, а залишається на чужині, хоча, напевно, її чекає покарання за вчинене. Дівчина навіть просить козаків переказати її батькам, щоб не збирали гроші на викуп доньки, тобто знову бачимо свідоме рішення залишитися на чужині, хоча є у ньому і якесь жалкування над власною долею, над життям "для розкоші турецької, для лакомства нещасного".
Тобто в народній думі, короткій за обсягом, стислими колоритними мазками створено неоднозначний образ жінки-полонянки, яка продовжує любити свій край і вболівати за нього, але інше, так само сильне, почуття тримає її на чужині.