«Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму». «Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячому із закаченими рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мов би він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі». «Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене!» «Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки». «...Його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана». «Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом...» «Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: «Він щось знає...» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не (здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо». «Гнаний, кривджений і безпритульний,— все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися. Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його. Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує».«Блаватоокий — у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа. У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В його душі живуть всесвітні тривоги — великий страх, але ще більша цікавість і боязка, невтомна жадоба пізнання». «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старівся не толочити постолами трави — усе живе, усе для чогось призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?» Про матір, людей: «Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю», «Люблю... я ніколи, їх не покину... хоч я серед них і останній — чередник...» «Дома чекали клопоти: згортав на загадку листя, допомагав матері копати город, рубав дрова. Роботи по зав'язку…» «Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди... Я повинен!» «Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом,— косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці. Біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя — вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв». «Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. ...Щепи його приймалися, бо він не щепляв на вербі груші». «І все село звірялося по ньому. Люди пам'ятали, як він посіяв рано — і вродило, як посіяв пізніше — й теж вродило. А коли стягнув хмари й накликав дощ, ніхто не вагався: він не абищо — мудрець, Планетник...» • «Не було такої праці, яку не подужав би або якої цурався б. На його подвір'ї не залежувався не то що гній, а й синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносив геть камінці й камінчики. Наковував жорна, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла і отелитися, кликали і допомагав корові. Лікував коней, які прохромлювали ноги. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки й сопілки. Одного тільки цурався — не вступав у корчму, відмовляючись від могоричу: "Мені й так весело"».• «Його очі були сині, як озеро, і такі ж, як і воно, задумані. Любив іноді посидіти на березі — просто так, без вудки, хоч і вмів сплести її з кінської волосіні. Але він руками ловив рибу, і то небагато, а раки витягав ногою: вони чіплялися йому за пальці».«Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що він заодно з Лісовиками і Лісовками, що його слухається Польовик. ...Якби він схотів, то міг би обернутися у Вовкулаку». «Хліборобство — його святе ремесло. ...Тримаючись за чепіги, він скроплював борозну потом». «...Його любов зростала до землі. Її з нього не виторгнеш. ...Його любов до землі клалася в скиби й покоси. ...Тоді й земля повірила йому — його великій любові і його великому терпінню. І вона розкрилася перед ним. Пустила його у свою душу, бо він узяв її у свою, не як скарб і надбання, а як честь і красу».
Я чую чудове українське імя Катерина, в моїй уяві одразу ж постає овіяний сумом і смутком образ головної героїні однойменної поеми Т. Г Шевченка. З дитиною на руках, у латаній світині, «на плечах торбина, а в руках ціпок», ціпок, яким вона захищала свого сина і себе від злих людей, злих собак, злої долі. Та хіба ж міг захистити її цей ціпок гнану всіма одиноку і нещасну жінку від жорстокого життя? Звичайно ж, ні в якому разі, тому й фінал поеми трагічний, але все ж таки закономірний Катерина втопилася, залишивши сила на волю долі. Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко був справжнім оборонцем простої жінки. Його поетичне слово стало надійним захистом Катерини, Оксани, Сліпої, Ганни, та багатьох інших героїнь його творів. Катериною звали і старшу сестру поета. Може саме тому через сестру, яка потребувала братерської підтримки, Т. Шевченко і сприймав усіх українських жінок. Захищаючи її, глибоко співчуваючи жіночій долі, він відтворює образ Катерини і радить «шануватися, щоб не довелося москаля шукати», прагнучи застерегти її від необачного вчинку. Та героїня поеми «як знало серденько…», щиро закохується саме у москаля. Природні і глибокі негоди у житті цієї жінки, але вона впевнена, що «милого як співати, любо й потужити». Далі перед нами розгортається трагічне і жорстоке життя молодої жінки-покритки. Спочатку Катерина ще сподівається на повернення свого коханого, але потім розуміє усю марність своїх сподівань. Катерина Гірко плаче над своєю долею, а після того, як народжується син, її життя стає зовсім нестерпним. Її зневажають, від неї усі відвертаються. Ми бачимо, що Т. Шевченко жорстоке ставлення оточуючих до обманутої дівчини:
Катерина вирішує піти з дому та відправитися на пошуки батька свого сина. Дуже тяжко їй розставатися з з рідним селом, з батьківською домівкою. Очі залиті гіркими сльозами, Катерина нічого не бачить: «тільки сина пригортає, цілує та плаче». Та саме заради цього Катерина вирішує жити далі, саме заради сина вона готова на жорстокі поневіряння під час пошуку свого коханого. Знайти дитині батька, дати їй долю – ось головна і єдина мета, що залишилася у житті Катерини. І ось іде Катерина у личаках, в одній світині, і лихо її важке, а полем свище завірюха. Іде вона, ледве шкандибає… Катерині було тяжко і соромно, їй доводилося часто чути глузування та прокльони, щоб не вмерти з голоду, вона була змушена просити милостиню, та перебороти сором їй допомагає любов до своєї дитини і бажання якось влаштувати долю Івася. Врешті-решт Катерина зустрічається з офіцером, батьком свого сина. Вона прагне викликати у свого колишнього коханого співчуття якщо не до себе, то хоча б до власного сина. Та це ні до чого не привело, і Катерина зі своїм сином була зречень на поневіряння до кінця свого життя. Мабуть тому вона і зважилася на крайній крок, залишивши сина напризволяще. Досить важко представити собі подальшу долю Івася. Але в ті часи шлях у таких дітей, якщо вони виживали, був один єдиний – стати поводарем у сліпих мандрівників і усе життя задовольнятися тим, що дадуть їм інші люди. Не скажеш, що таке життя буде щасливим, але все ж таки буде життя, на що я особисто сподіваюся, адже Івася мені дуже шкода
